— Чому – троє? Лише одне.
— Непорядок, — гмикнув Полковник. – І що ж вам від нас треба?
— Ми маємо сигнал щодо цієї машини, — сказав міліціонер.
— Ми теж, — запевнив генерал. – А це – хто? – показав він на здорованя і Віолетту.
— Поняті, — відповів Петренко.
— Відійдіть і не заважайте спецоперації, — наказав Полковник. – Якщо справа стосуватиметься вашого відомства, ми повідомимо куди слід.
Я чомусь не міг подивитись у вічі Віолетті і втупився у її декольте. Ніколи нічого між нами не було, і не роздягав я її ніколи, але, що було, те було – у виріз не раз заглядав; присягаюся — цю родимку я бачив уперше.
— Я повинний доповісти по інстанції, — невпевнено заявив капітан.
— Повинні – доповідайте, — байдуже погодився Полковник. — А тепер – можете йти разом з понятими – у нас свої є, — показав він на нас з Ріхардом.
Менти з «понятими» змушені були ретируватись, а жвавий молодик із колючим поглядом, що порпався у нашому самоході, доповів Полковникові:
— Товаришу генерале, крім цього – нічого немає.
«Цим» виявилася коробочка з травою; ви розумієте, про що йдеться – звісно не про кропиву чи м’яту..
— Ваше? – окинув знахідку поглядом Полковник. Ми тільки головами покрутили – ні, не наше.
— Оформляйте, майоре, — кинув він гостроокому. – А ти, Олексію, заяву напиши просто зараз. Що у твою відсутність машину відкрили, а ти побоюєшся переслідувань за свою журналістську діяльність і просиш нас перевірити авто.
Ніколи не бачив, щоб так оперативно оформлювали папери.
— Все, можна сідати? – кивнув я на «волинку».
— Краще хай він сідає, — гмикнув Полковник і вказав на жвавого. – Бо хто його знає, може вони тебе зупинять на першому ж перехресті. А ми вас підвеземо, все одно повз Позняки їхатимемо.
Отакої! Спочатку талалаєм обізвала, потім випурхнула з–під носу заміж за якогось мажора, з’являється раз на сто років з оповідками про чергове нещасне кохання, а сьогодні зробила вигляд, що знати мене не знає, ще й опинилася у компанії, яка хотіла мене підставити з тими гербаріями. Якби не Полковник – убралися б ми з паном спадкоємцем по самісінькі халяви! Ще питання, чи випадково вона була з тим леґенем у «понятих» в міліціянтів, і кому, власне, тоді дзвонила. Те, що міліцію могли використовувати «в темну», підкинувши спочатку сумнівну коробочку нам у салон, теж досить ймовірно.
Чим мотивувалася вона, вчиняючи так – не знаю.
Збагнути рушійні сили, причини й аргументи, якими керується жінка не те що у своїх вчинках, а навіть у словах – чоловік не в змозі.
Цієї зими святкували ми в редакції Новий рік. Бачу – один молодий колега не п’є, а лише імітує, вмочує губи у малесенький келишок вина, та рідини там не меншає.
— Петре, — під’юджую я його, — ви, я бачу, не тільки від куріння відмовилися, але і від випивки. Якщо ще від жінок відмовитись – можна глибоко зосереджуватись на літературній творчості, ніщо не заважатиме.