— У вас кращій сервіс, ніж я думав: авто не тільки охороняли, його ще й помили!
— Ніколи й ніде у нас на стоянках авто безкоштовно не миють! – здивував його я. – І мені не подобаються послуги, яких я не замовляв.
А кому подобається, коли, наприклад, у поштову скриньку напихають реклами, яка тобі не потрібна, чи газет, які ти не читатимеш? Що людина, яку ти не вповноважував, лізе до твоєї скриньки?
Добре, якщо у «луазі» лише нишпорили. А як щось підклали, і, лишень ми сядемо до нього, приїде наряд міліції …
— Нумо в охорони, — кажу Ріхардові, — з’ясуємо.
— Я заступив о восьмій, і ваша машина була чистою, – запевнив черговий.
Ну, за яким бісом мені усі ці пригоди? Леґінь, не виключено, отримає мільйони, бароном стане із замком, родоводом, гербом і легендарним предком, пораненим у сідницю, а мені–то що з того? Він мені витрати компенсує? Якщо до салону вночі пакет з якимось «драпом» підсунули чи ствол «брудний» — за життя потім не відмиєшся. А цей до авта суне. Я його – цоп за рукав!
— Не торкайся її. Пішли, — кажу, — до кафешки: кави вип’ємо й за життя поговоримо.
Там, за філіжанкою кави, я йому і вивалив: про зелену «шкоду», про атаки на мій комп, про здорованя, який ішов за нами до метро. Про «жучки» у квартирі. Лише про «інспекторів» промовчав.
— Ти, — кажу, — або розповідай все, або на фіґа воно мені треба? Хто може бути зацікавленим у тому, аби ти не знайшов ту Марію?
Розгублена мармиза імпортного звукоінженера була вичерпною відповіддю.
— Може, нам до поліції звернутись? – несміливо запропонував він.
— У Німеччині звернемось, бо тут поліції немає, міліція лише, — я витяг мобільного та набрав Полковника. Коротко переповів те, що тільки–но говорив німцеві. Цьому довго пояснювати не треба:
— До машини не підходь, зачекай півгодини.
Вони не спізнилися ані на секунду: рівно за тридцять хвилин на стоянку залетів білий «фольксваген–транспортер», з нього повилазили вправні плечисті молодики. А з «опеля», який тихенько підрулив слідом – сам Полковник. Він тримав мобільного, а за мить — мій заверещав рінгтоном.
— Ти де? – поспішав мій засекречений друг.
Ми підійшли, віддали ключі, і його хлопці заходилися вправно нишпортити в нутрощах всюдиходу.
Не встигли ми з Полковником закурити, як на стоянці опинилися міліцейський капітан, двійко сержантів, знайомий нам вже хлопець зі «шкоди» і… Віолетта. Вся група майже бігом прямувала до «Луаза».
— Ти хто? – ошелешив міліціянта Полковник.
— Капітан Петренко, — отетерів на секунду той.
— Троє дітей, — продовжив за капітана мій друг фразою з відомого анекдоту і тицьнув йому просто у вічі посвідчення.
Небагато є капітанів, які, стикнувшись з генералом, хай з іншого відомства, не розгубляться. Наш Петренко – знітився: