водія експедиції,
місце розкопок,
щоденник професора!
Але радіти було зарано: водій пам’ятав найменші дрібниці побуту, усі діла житейські (з ким спала практикантка Леся, хто з землекопів був п’яницею), пригадав, на яку базу їздив по продукти на своїй полуторці, що професор був лагідною ввічливою людиною, а завгосп – скнарою, і нічого – про археологію. Тоді чоловіка це не цікавило, а потім із розкопками жодного разу він більше не стикався. Місце розкопок було геть спаплюжене вже в наш час чорними археологами. А щоденник професор Ізюмський–Інжиров вів у шкільних зошитах, і в онуки збереглися лише перший (початок експедиції) й останній (згортання табору, передача артефактів і від’їзд до Києва), списаний наполовину. Так що повного переліку знахідок встановити не вдалося. Згадується лише бунчук з двома хвостами, бухарська шабля та басма, яку професор хотів везти на Київ, навіть дзвонив до Академії наук, а йому не дозволили…
«Хна» і «Басма» — згадав я фарби для волосся, модні у радянських жінок за часів боротьби за естрадний Олімп між Майєю Кристалінською та Едітою П’єхою.
— Басма? – розіграв здивування я.
— Ну, тархан, — пояснив учений.
Я не знав, що басма й тархан – одне і те саме. Зате я пам’ятав третю назву цієї штуки.
«Тархан або пайцза, — сплив у голові голос мого шкільного вчителя, — це металева табличка з указом хана Золотої Орди або його вельможі. Могла давати право на правління якимось улусом, на проїзд територією ханства тощо.»
— А хіба Ґераї практикували тарханні ярлики? – чесно здивувався я.
— А чому ні? У записках згадується лише, що басма золота й належить до часів становлення держави Ґераїв, а коли видана і кому… А в акті Надзвичайної комісії з розслідування фашистських злодіянь на території Криму записано: «…розграбовано експозицію та фонди музею» і жодного слова – про знахідки професора…
Фото переритого мародерами місця розкопок, інтерв’ю з водієм, записки професора, акт – з цього дійсно можна зліпити цікаву статтю.
— Я можу розраховувати отримати з вашою допомогою копії цих безцінних документів для статті? – невинно питаю у доцента.
І поки він щось бекає–мекає штибу « безумовно, з превеликим задоволенням…», витягаю з портмоне роздруковане ще вдома фото припису, нахабно зняте у Київському архіві:
— Карл–Отто фон Пферденкруп, як нам вдалося встановити, нещодавно помер, і у нього не запитаєш, та якби нам поталанило розшукати його особистого перекладача фройляйн Марію Запшеченьську… Може, вона ще жива і щось пам’ятає…
Богдан Романович шулікою кинувся на документ:
— Хвилиночку! – прочитав (не німецький текст: там на чистому полі ще у сорок сьомому році був зроблений російський переклад) і заходився накручувати диск старого гедеерівського телефону. З третьої спроби йому вдалося додзвонитись:
— Здрастуйте, вельмишановна Антоніно Карлівно!
Я думав, що він буде розводити свої інтелігентські балачки, але історик несподівано чітко, по–діловому виклав прохання пошукати матеріали на Карла–Отто фон Пферденкрупа та Марію Запшеченьську, виклав необхідну інформацію, подякував і дав відбій.
— Ви до нас надовго? – поцікавився він.
— На превеликий жаль, завтра — літак на Київ, — зробив кисле лице я.
— А де зупинилися? — допитує пан Богдан.