— Віссарка? – підняв брови бухгалтер. – Віссарка — мій троюрідний брат!
— Взагалі–то наше прізвище мало би бути — Сисоєв, — почав свою розповідь родич московського міжнародника. – Усі мої предки були Сисоєви. Аж до тисяча вісімсот шістдесят першого року. А тоді грянуло – цар волю дав! До села приїхав чиновник із повноваженнями. Разом із батюшкою та старостою, помолившись у церкві, з пером, чорнилом та чистими бланками рушив він зранку селом, з хати в хату – виписувати паспорти! Лише уявіть собі: віками чекали цього! Та це було свято, не менше за Великдень! Селяни вбралися у найліпше, столи понакривали, стрічали цю трійцю хлібом–сіллю, як дорогих гостей! До столу запрошували, ображалися на відмову. А як вже сів, менше трьох чарок і пити непристойно.
Хата пра–пра–прадіда, Пафнутія Сисоєва, була від церкви шостою чи сьомою. Зранку він заради свята розговівся горілочкою і став чекати біля воріт: п’ять хат до моєї лишилося, три, одна… І від нервового напруження та нетерплячки бігав кожного разу, коли бачив, як до сусідів заходять воленосці, «румочку храпнути».
Коли процесія завітала до Пафнутія, достойно тримався лише батюшка, видимо, через постійне загартування, цілорічне якісне харчування та внаслідок добрячої ваги. Ті двоє, староста й чиновник з міста, були вже тепленькі, але господар запрошував до столу, сам, до речі, також п’яненький, а відмовитись сил у гостей уже не вистачало.
Скільки сиділи «гості дорогі», що пили, чим закушували – історія замовчує, але, судячи з усього, робили вони це під гаслом «за вєру , царя і отєчєство», а саме: совісно, ревно, старанно, побожно й патріотично. Розуміючи відповідальність моменту, не матюкалися, не богохульствували, не билися й сороміцьких пісень не гармошці не грали.
Дійшла, нарешті, черга й до паспорта. Чиновник витяг ручку, чорнила, бланк, не без проблем сконцентрував погляд на папірцеві, намітився, куди писати, і запитав: «Як прізвище?»
Хто з двох схибив: Пафнутій не був вже здатний правильно назватись, чи паспортист записати – до анналів не занесено. Проте виведено у графі було – «Соєв», паспорт заховано за ікону, перевірити неписьменний екс–Сисоєв не вмів, а коли з часом усе з’ясувалося – міняти документ ніхто не став. Отже, усі Соєви – прямі нащадки Пафнутія, мої родичі!
…Бачите, яка історія? Так що – документи документами, а істина буває дещо інакша… А документи експедиції, як стверджував шановний Богдан Тарасович Коропенко, майже не збереглися.
Художня самодіяльність втратила свого героя:
— Майже? – з надією зазирнув я у вічі вченому. – Значить, щось таки відшукати вдалося?
Бачу – вагається старший науковий співробітник: має щось, має, високолобий! Хотів, мабуть, сам статейку написати та у журнальчик тиснути! Встигаю підморгнути Ріхардові і б’ю доцента нижче пояса … спокусливим аргументом. А ви що подумали? Що я можу беззахисного, ерудованого й симпатичного овоцефала вдарити рукою чи, того гірше, ногою у… гм…
Хоча, навряд чи щось змогло би ошелешити поважного Богдана Тарасовича більше, ніж мої правдиві слова:
— Ми маємо абсолютно підтверджені дані, що у сорок другому році, одразу після окупації Криму, сюди була відряджена група у складі фахівця з археології та перекладача зі спеціальним завданням. Вам нічого про це не відомо?
Клюнув, карась дипломований! Аж дрижаки його забили, а я – своє:
— І нам аж кортить перевірити версію про те, чи не по знахідки професора прибув цілий обер–лейтенант з особливими повноваженнями у питаннях археології від самого генерала фон Штруделя.
— Самого фон Штруделя… — луною відгукнувся наш науковець.
— Але ж – невідомо, які саме знахідки залишила в музеї експедиція… Знаємо лише, що — епохи Шагін–Ґерая.
— Та ні, це скарб був епохи Шагін–Ґерая, а окремі предмети – значно древніші, чи не часів самого Менглі–Ґерая! – палко заперечив Коропенко.
Хто цей Менглі, біс його знає, але ти упіймався, доценте:
— Невже? – продовжив свою виставу я і показав деякі знання з археології. – Отже, скарб лише випав не раніше правління Шагін–Ґерая! Тобто — у період Падіння Кримського ханства!
Дякую, мій шкільний учителю Аркадію Захаровичу! Укотре Ваші цікаві уроки допомагають мені! Уперше це було ще на вступних іспитах з історії, коли екзаменатор, легендарний (про що мені тоді ще не було відомо) Анатолій Фотійович Трубайко поставив одне конкретне додаткове запитання: «Чому не істфак?» і заспокоївся, лише почувши про маму і бабусю – філологів: «А, так у вас – династія….»
Знавець історії та яскравий педагог, Аркадій Захарович вмів зацікавити своїм предметом і знаходив для цього час. А одного разу він розповів про скарби! Не десь на далекому острові, а тут, під ногами! Він говорив про причини, місця ймовірного випадання та роль скарбів в історичній науці. От знайшли, скажімо, під Конотопом горщик з монетами, і серед них – кілька італійських: значить, ці землі мали торгівельні зв’язки з Італією. Або – відомо з літописів про князя міста Чортополохів Олелька Кирпатого. А хто він був – посадник чийсь чи суверенний правитель, у пам’ятці не говориться. Так от: якщо ви потримаєте в руках карбовану ним його власну монету – не сумнівайтеся, кирпатий був властитель, а не призначений чиновник! Скарб завжди ховався на короткий термін з надією незабаром його зі схованки забрати! Ну, і таке різне! Завдяки своєму вчителеві я знав, що скарби випадають (так кажуть історики та археологи) і цим словом взяв Богдана Тарасовича, як син турецько–підданого – провінційних монархістів. І витяг з нього, що тільки можна було. Виявляється, пан Коропенко давно цікавився само тією експедицією, і знайшов навіть