Я показую йому фото, де ми разом сидимо в кафе, єдине у мене з її зображенням, досить недавнє…
— О–ла–ла! – захоплено роздивляється картку Ріхард. — Це – твоя…
Він не може підібрати слова, хоча у нашій мові за ці дні непогано напрактикувався.
— Ні, — хитаю головою я . – Ми проґавили той момент, коли це могло статись, а тепер немає сенсу міняти хороші дружні стосунки на невідомо ще які — любовні.
Він мене знов не розуміє; що поробиш – практична натура.
Зелена «Шкода» прилаштувалася за нами від самого мого будинку. Вона пленталася за нашим повільним самоходом через усе місто від Позняків аж до площі Шевченка, і я вже почав міркувати, що час позбутися «хвоста», коли, виїхавши на трасу на Іванків, водій іномарки дав газу, легко обійшов нас і довершений чужоземний легковик швидко зник з поля зору. «Вирішили організувати комісію з урочистої зустрічі десь по дорозі чи в Іванкові», — здогадався я. Хлопці з аґенції стають неприємно настирними.
Звісно, можна було звернутися до Сергія Єгоровича Синька, мого колишнього начальника – він тепер пішов на підвищення і вже неабиякий чин в «органах», ба й до самого Полковника. До речі, він давно вже генерал і зву я його Полковником лише за старою звичкою.
Мій Полковник чи той само Синько здатні швидко дати дрозда хлопцям з «Інспектора Лестрейда». Але! Від «жучків», якщо це їхня робота, вони відхрестяться: не наше, мовляв, ви що, ми такими незаконними штуками не займаємося; їздити тими само дорогами, що й ми, як і перебувати у моєму дворі, нікому не заборонено, і чого це я вирішив, що вони цікавляться саме нами: а може, ми слідкуємо не за вами, а за шахістом Петею – чи не він, бува, поцупив у гросмейстера Корягіна його улюблену щасливу шахівницю?
Вони самі полегшили мені завдання; я планував відриватись лісовою ґрунтовкою, знов використовуючи два мости та більший кліренс «волинки», а тепер просто розвернувся на сто вісімдесят та поїхав у зворотному напрямку. Я й не збирався до Іванкова, а просто морочив за допомогою прослушки голову «інспекторам»: в аеропорту на нас чекали квитки, які можуть бути поїздки по райцентрах? Але в одному сумнівів не було: «жучки» — їхні!
Ріхард таки завважив, що ми їдемо назад:
— Що, помилилися дорогою?
— Геть помилилися, — кажу. – Сьогодні до Іванкова нема чого їхати, я згадав: вівторок у музеях – санітарний день. Краще зганяти в інше місце.
Якби моїм напарником був хтось інший: Олег Іваненко чи рудий Вітя Шухер, я би давно розкрив карти. А німець… Як ще він поведеться: може, злякається та припинить пошуки, чи наполягатиме повідомити куди слід…
Поки ми їхали містом, мій компаньйон із цікавістю дивився у вікно, а коли вирулили на знамениту трасу, він здивовано прочитав дорожній вказівник і повернувся до мене:
— Аеропорт?
— А що? Зганяємо на пару днів до Криму: може, вдасться з’ясувати, чого це пана обер–лейтенанта Карла–Отто фон Пферденкрупа та його особистого перекладача фройляйн Марію Запшеченьську носило туди за дорученням генерала фон Штруделя, і чи не та це Марія. Принаймні, іншої Марії в оточенні твого родича за його перебування в Україні нам виявити поки не вдалося.
— Та Марія була селянкою, — переконано заперечив ймовірний спадкоємець.
— З чого ти це взяв?
— У заповіті чітко сказано: познайомився у Київській області.
— Саме так: познайомився. Але ніде не сказано, що вона – селянка. По–перше, у Київській області й міст повно, по–друге, у містах голодно було, городяни по селах розбігалися, а окупаційна влада намагалася їх силоміць повернути.
Пан–майже–Пферденкруп замовк і, мені здалося, навіть образився: він мовчав, поки ми під’їжджали до стоянки, домовлялися з охороною, ставили машину й чимчикували до кас.
Він тільки й спитав, чого ми не поїхали потягом.