— Поки ні.
— А я розлучаюся, — повідомляє вона.
— Он як, — тільки й знайшов, що сказати.
— Він – кінчений! – палко заявляє моя колишня театральна компаньйонка.
Мене з тих пір і досі цікавить: якщо жінка живе три–чотири роки з чоловіком, а потім заявляє, що він – кінчений, чи може сама вона при цьому вважатися Кончитою?
Ми поговорили ще хвилин зо п’ять ні про що, типу того, якими класними були наші культпоходи, потім вона сказала, щоб я дзвонив, що телефон не змінився. Я не став того робити, а вона ще разів зо три телефонувала, а тоді знов зникла на рік.
Я інколи дзвонив їй просто так, а вона мені — коли їй погано, тобто виключно коли вона залишалася одна після чергового шлюбу чи стосунків; ми зустрічалися, йшли на каву, бувало, що і з коньячком, інколи навіть – до мене додому, я вислуховував її, проводив балачкотерапію, співчував, жалів, але ніколи, не гмикайте, дійсно – ніколи я не дозволив ані собі, ані їй навіть тіні думки про те, що між нами може бути секс чи, не приведи Господи, стосунки!
Так от. …Варто було мені повернутися від Макса додому, одразу задзвонив міський телефон. Це була та само Віолетта, моя давня симпатія, дочка колишньої співробітниці.
— У мене до тебе є одна справа, — без преамбули почала вона.
— Термінова?
— Не дуже.
— То добре, — кажу, — бо я найближчі пару днів буду зайнятий.
— Я замовила квитки на концерт Кипелова і хочу запросити тебе.
За ці роки вона теж таки непогано вивчила мої уподобання. Я не міг не зацінити жест: сама вона важкий рок, навіть стиль old school, не любить.
— То це ж аж у вересні, а тепер тільки серпень, — дивуюся я.
— Так ти підеш? – підганяє мене дочка Агнешки Болеславівни.
— Піду, за однієї умови: ти не говоритимеш потім, що я — талалай.
— Досі пам’ятаєш? – дивується Віолетта.
— То як – станеш чи ні?
Вона розуміє, що я жартую, каже «ні» і дає відбій.
— Одна знайома, — пояснюю німцеві.
— Красива? – цікавиться Ріхрад.