— Вас питали ваші друзі, — повідомила консьєржка.
— Які друзі? – насторожився я.
— Такі ввічливі, у костюмах, на зеленій «шкоді» приїздили.
Ледь зайшовши до квартири, я зателефонував братові; мовляв, як справи? Нормально у нього.
Бляха–муха, як я не подумав: «Волинка» ж на нього записана, на мене – лише довіреність, за номерами «знайомі» мали б вирахувати саме його… Проте прийшли до мене: значить цікавить їх хтось з двох – або я, або мій гість.
Відправляю Ріхарда в душ, а сам нашвидкуруч оглядаю квартиру. Слідів небажаного візиту не помітно, але до нього ніхто й не готувався, і «маячків» по хаті не розставляв. Гроші та документи лежать, де лежали. Так, що ще? Револьвер з гумовими кулями – також на місці (мені як журналісту дозвіл моментально дали, хоча я лише кореспондент відділу культури, до політики чи, не приведи Господи, до кримінальної хроніки – жодного відношення не маю, але «корочки» журналістські — ось вони, рідненькі).
Поки ми цілу добу з’ясовували етимологію прізвиська Естрадист та історію зникнення реліктових гоміноідів з лісів Київщини, ці «друзі» запросто могли втулити нам електронного подаруночка. «Жучка» чи приховану камеру. Така штукенція буває завбільшки як ґудзик від чоловічої сорочки чи горошина чорного перцю; у двох кімнатах, кухні, коридорі та санвузлі можеш все життя шукати – і не знайдеш.
Мій німець тим часом розніжився під потоками гарячої води і заспівав. Пісні цієї я не знаю, слів не розумію, хіба що «майн лібе фройнде».
Співай–співай, барончику, неперевершений солісте ванної кімнати! Як же я сам не здогадався: «фройнде»!
Був у мене, коли я ще в охороні працював, дружок, Олег Іваненко. Так Олег же за першою професією – технік–технолог радіоелектронних виробництв. Ще й якийсь колишній чемпіон серед радіоаматорів. Він казав, що кожен прилад, навіть найдрібніший, все одно створює навколо себе електромагнітне поле. І що це для людини «жучок» невідчутний, а спеціальний прилад – сканер – його відчуває і знаходить на раз. Він навіть зробив один такий: примітивний, кустарний, але, запевняв Олег, діючий – і ми сканували стіни та меблі у караулці: чи не підслуховує нас, бува, наш тодішній начальник Сергій Єгорович Синько.
І цей прилад, подарований мені корешем на пам’ять, коли я звільнявся з охорони, має лежати у шафі з інструментами в лоджії!
Замінити старі пальчикові батарейки на нові – секунда діла, ти тільки покупайся ще хвилин з десять, нащадку грюнвальдського витязя, тобі краще поки ні про що не знати!
Хоч би сканер не зіпсувався на балконі та Олег не помилився, його паяючи!
…Він спрацював два рази: на кухні під підвіконням та у великій кімнаті під рамою картини пітерського художника Бориса Фельдшера, купленої мною колись на Андріївському узвозі у самого автора, знайшлися дві бісеринки «жучків». Жити ставало веселіше.
Так. Нас вирахували за номером машини, хоча не виключено, що німця «вели» ще до нашої зустрічі, тоді вивів їх на мене саме він.
Ге! За номером вираховувати не лише вони вміють. Я взяв мобілу, вийшов з квартири аж до ліфтів і набрав Полковника.
Полковник – неабияка людина: пройшов, як то кажуть, вогонь і воду, бачив смаженого вовка і Бога практично за бороду потримав. Різні гарячі точки, спецназ ГРУ. Весь в орденах, та й місця живого на ньому — теж пошукати. Він і тепер «при ділах», в силі та на посаді. На якій – не скажу, здогадуйтеся самі, якщо кортячка свербить.
А спина до спини з ним проти кодла гопників став – ваш покірний слуга.
Років із десять тому Полковник працював над монографією «Секретні служби козацької держави». Він і досі її пише: вечорами, після служби.
Об одинадцятій у нього сигарети закінчилися. Це тепер на Позняках набудували півдесятка різних супермаркетів і купу дрібних магазинчиків, що вдень і вночі працюють. А тоді – один цілодобовий кіоск на зупинці маршруток на всю округу і на всі випадки життя. Пиво–чіпси–сигарети–жуйки–презервативи. Стандартний тогочасний набір. І часто – купка нудьгуючих молодиків типової зовнішності напідпитку, інколи – залетних. Такий собі клуб «Під обшарпаним кіоском».
Ну і як же їм не позбиткуватися з дядечка під сорок у дублянці? Він же хоч і пристойних габаритів, але – один! На ньому ж не написано: «спецназ ГРУ», «майстер рукопашного бою».
Зачепили і спробували обступити з усіх боків.