— Який ви гарний… — вимовив я, поволі спостерігаючи з ним зміну.
Він осміхнувся і поклав мені на лоб руку. Рука його була невеличка й м’яка. Я знову стулив очі і з безглуздою думкою, що слід би поцілувати цю руку, спокійно й радісно заснув знову.
Коли я прокинувся й одкрутив світло, годинник показував десяту. Одягшись, я натиснув ґудзик дзвіночка і через хвилину до кімнати вступив Менні.
— Скоро від’їжджаємо? — спитав я.
— Через годину, — відповів Менні.
— Чи не ви заходили до мене цієї ночі, чи то мені лише приснилося?
— Ні, то не був сон, але приходив не я, а наш молодий лікар — Нетті. Ви кепсько й тривожно спали, і він мусив вас присипляти блакитним світлом і впливом.
— Він ваш брат?
— Ні, — усміхнувшись, відповів Менні.
— Ви ще й досі не сказали мені, якої ви національності… А решта ваших товаришів, вони теж належать до вашого типу?
— Так. — відповів Менні.
— Значить, ви мене одурили, — гостро закинув я. — Це не наукове товариство, а щось інше!
— Атож, — спокійно відповів Менні. — Всі ми люди іншої планети, представники іншого людства. Ми — марсіани.
— Навіщо ж ви мене дурили?
— А ви б стали мене слухати, коли б я одразу сказав вам усю правду? У мене було замало часу вас переконувати, отже довелося для правдоподібності тую правду перекрутити. Без цього перехідного ступеня вашу свідомість було б порушено надто гостро. Що ж до суті, до майбутньої подорожі, то я сказав вам правду.
— Значить, чи сяк чи так, а я ваш бранець?
— Аж ніяк. Ви й нині цілком вільні. Ви маєте ще цілу годину часу на міркування. Якщо за цю годину передумаєте, ми одвеземо вас назад, а подорож відкладемо, бо самим нам вертатися немає рації.
— Навіщо ж я вам здався?
— Щоб бути живим зв’язком між нашим і земним людством, щоб придивитися до нашого ладу життя і толком розказати марсіанам про земний, щоб бути — поки ви того бажатимете — представником вашої планети у нашому світі.
— Це вже повна правда?
— Так, повнісінька, аби лише ви змогли упоратись зі своєю роллю.
— Коли так, то треба спробувати. Лишаюся з вами.