Одного січневого дня — це було якраз у кінці січня — керівні групи обох течій партії мали обмірковувати проект масової демонстрації з можливим закінченням її збройною сутичкою. Зайшовши до нас перед тим днем звечора, Менні зняв питання про участь у демонстрації, якщо її буде ухвалено, так само й партійних ватажків укупі з масою. Одразу ж почалися суперечки, що швидко здобули неабиякого запалу.
Ганна Миколаївна заявила, що кожен, хто подасть голос за демонстрацію, уже тим морально зобов’язується йти в перших її лавах. Я ж уважав, що це зовсім не так то вже й зобов’язує, а йти слід тому, хто там потрібен, чи хто може бути там справді корисний: тут мав я на оці сам себе, як людину з певним у цих справах досвідом. Менні зайшов іще далі, твердячи, що, з огляду на неминучість сутички з військом, на полі подій мусять бути вуличні агітатори й бойові організатори, політичним же керівникам робити там нема чого, а люди фізично слабосилі й нервові можуть навіть справі дуже пошкодити. Ганна Миколаївна просто образилася цими міркуваннями, уявивши собі, ніби вони цілять якраз на неї. Вона перервала розмову і подалася до своєї кімнати. Незабаром пішов собі й Менні.
Вранці довелося мені встати дуже рано і піти з дому, з Ганною Миколаївною не побачившись. Повернувся я вже смерком. Демонстрацію одхилив і наш комітет, та, як я довідався вже, і комітет іншої течії. Я був з того задоволений, бо знав, що до збройної сутички робітники підготовлені кепсько, і що виступ спричинився б лише до непотрібної витрати сил. Мені здавалося, що свіжа постанова хоч трохи заспокоїть роздратування Ганни Миколаївни після вчорашньої розмови… Але на столі в своїй кімнаті знайшов я від неї записку:
«Я од’їжджаю. Що краще я розумію себе й вас, то видніше мені стає, що простуємо ми різними шляхами і що обоє ми помилилися. Краще вже нам і не зустрічатися. Вибачте».
Довго блукав я вулицями, утомлений, з почуттям порожнечі в голові та холоду в серці. Коли ж я повернувся додому, то застав у себе несподіваного гостя: біля мого столу сидів Менні, пишучи листа.
— Мені треба побалакати з вами в дуже важливій, хоч може й не зовсім звичайній справі, — звернувся до мене Менні.
Мені було однаково; я сів і наладнався слухати.
— Я читав вишу книжечку про електрони й матерію, — почав він. — Я сам кілька літ працював над цим питанням і думаю, що в вашій книжечці багато правдивих думок.
Я мовчки вклонився, він же провадив далі:
— В тій праці є у вас одна особливо цікава для мене увага. Ви висловили там думку, що електрична теорія матерії, освітлюючи силу тяжіння як вивідну від електричних сил притягання й відштовхування, мусить призвести до відкриття тяжіння з негативним знаком, себто — до винаходу такого типу матерії, котрий відштовхується, а не притягується Землею, Сонцем і іншими нам відомими тілами; порівнюючи, ви вказували на діамагнітне відштовхування тіл і на відштовхування електричних течій протилежного між собою напрямку. Все це зауважили ви лише побіжно, але я гадаю, що ви надавали йому значення більше, ніж хотіли виявити.
— Ви маєте рацію, — відповів я. — Я гадаю, що лише ступивши на цей шлях, людство зуміє розв’язати питання про цілком вільний рух у повітрі, а потім і між планетами. Але, чи ця ідея правдива сама по собі, чи ні, жодної користі з неї не буде доти, доки нема докладної теорії матерії і тяжіння. Якщо інший тип матерії і є на світі, то безпосередньо знайти його нема жодної змоги: силою свого виштовхування він давно вже витіснений зі всієї Сонячної системи. а певніше — він зовсім не вступив у її склад, коли вона ще лише починала організовуватись у туманність. Отже, цей тип матерії треба ще збудувати теоретично, перш ніж синтезувати практично. Нині ж теоретичних вказівок для такої роботи нема, і завдання це, по суті, можна лише передчувати.
— А тим часом воно вже розв’язане. — заявив тут Менні.
Я здивовано позирнув на нього. Обличчя йому лишалися так само нерухоме, але в тоні голосу було щось таке, що не дозволяло полічити його за шарлатана.
«Мабуть психічно хворий», — майнуло мені в голові.
— Я не потребую дурити вас і добре тямлю, що кажу, — відповів він, наче чув мою думку. — Вислухайте мене уважно, а потім, коли забажаєте, я дам вам і докази.
І ось що він мені оповів.
— Величне відкриття, про котре я оце вам розказую, осягнуте було силами не однієї окремої особи. Воно належить цілому науковому товариству, що існує вже здавна і довго працювало над цією справою. Товариство це досі було таємне і мені не дано права розказувати вам докладніше про його походження й історію, доки ми не порозуміємося з вами на першорядному.
В багатьох важливих питаннях науки товариство наше значно випередило весь академічний світ. Про радійні елементи та їхній розпад ми знали значно раніше, ніж Кюрі га Рамзей, а аналіз будови матерії нашим товаришам пощастило завести і далі, і глибше. На цій путі спочатку було передбачено можливість існування елементів, що відштовхуються земними тілами, а потім було виконано й синтез цієї «мінус-матерії», як ми її коротко звемо.
Після цього вже дрібницею було розробити й пристосувати це відкриття до практичних потреб і дати відповідні конструкції літаючих апаратів, спочатку для руху в земній атмосфері, а потім і між планетами.
Всупереч спокійно впевненому тонові Менні, його оповідання видалося мені і надто чудним, і надто мало правдивим.
— І ви зуміли все це і здійснити, і зберегти в таємниці? — закинув я, перебиваючи йому мову.
— Звичайно. Ми ставилися до нашої праці, як до справи найпершої ваги. Ми гадали, що було б дуже небезпечно публікувати наші винаходи, доки на чолі більшості держав світу стоять реакційні уряди. Ви, російський революціонер, краще за кого іншого мусите нас зрозуміти. Подивіться лише, як дотепно ваша азіатська держава користується з європеїзованих засобів руху й винищування, щоб гнітити й викорінювати все, що є у вас живого й поступового. А чи набагато кращий за ваш є уряд тої напівфеодальної, напівконституційної країни, трон котрої запосів войовничий дурноляп, керований вельможними шахраями? А чого варті навіть пара міщанських республік Европи? Тим же часом ясно, що якби ці уряди про наші літаючі машини довідались, вони перш за все захопили б їх у свою монополію і зміцнили б ними владу й могутність вищих класів. Цього ми, звісно, не хочемо ніяк, чому й залишаймо монополію за собою, вичікуючи слушного часу.