Серце загупало в мене в грудях. «Ось хто зрадник», — подумав я. Мені здавалося, що я давно вже здогадувався, хто він такий, а тепер остаточно в цьому переконався. Губерт — зрадник, бо чого ще він прийшов до Рицарського двору і шпигує тут?
«Той чоловік надто багато знає», — казала Софія. Губерт і є той чоловік, тепер я зрозумів це.
Та що він знав? Усе? Знав, що ми сховали в діжці з вівсом? Я намагався не показати свого страху.
— Що ви тут робите? — спитав я якомога самовпевне-ніше. — Що вам треба від Ф’ялара?
— Нічого, — відповів Губерт. — Я йшов до тебе й почув, як твій кінь заіржав, а я люблю коней. Гарний кінь.
«Мене ти цим не здуриш», — подумав я і спитав:
— А навіщо вам я?
— Хочу дати тобі ось це, — відповів Губерт і простяг мені щось загорнене в білу полотнину. — Ти вчора ввечері здавався дуже пригніченим і голодним, от я й подумав собі: може, в Рицарському дворі тепер, коли Юнатан ще не вернувся з полювання, сутужно з харчами?
Я не знав, що казати й що робити. Взяв пакуночок і промимрив: «Дякую». Але ж не міг я прийняти їжу від зрадника! Чи міг?
Я розгорнув полотнину й витяг із неї чималий шмат баранини — такої копченої й підсушеної, що зветься шинкою. Пахла вона дуже смачно. Мені закортіло негайно вп’ястися в неї зубами. Хоч, власне, я мав би повернути Губертові його шинку й сказати, щоб він забирався геть звідси.
Та я цього не зробив. Зрештою, це Софіїна справа — чинити суд над зрадником. А мені треба вдати, що я нічого не знаю і не розумію. До того ж, мені була дуже потрібна та шинка. Нема кращого харчу за неї в дорогу.
Губерт і далі стояв біля Ф’ялара.
— У тебе справді гарний кінь, — сказав він. — Майже такий, як моя Бленда.
— Бленда біла, — сказав я. — Ви любите білих коней?
— Так, дуже люблю, — відповів Губерт.
«Тому тобі й хочеться мати їх ще п’ятнадцять», — подумав я, але не сказав нічого. Зате сказав Губерт — і таке, що в мене в душі похололо.
— Може, дамо Ф’яларові вівса? Він також хоче чогось смачного.
Я не міг спинити його. Він пішов просто до комірчини, і я кинувся за ним. Я хотів крикнути: «Не треба!», але не зміг вимовити й слова.
Губерт відкрив діжку з вівсом і взяв коряка, що лежав зверху. Я зажмурився. Не хотів бачити, як він витягне табакерку. І враз почув,’ як Губерт вилаявся, а коли розплющив очі, то помітив невеличкого пацюка, що тікав вінцями діжки. Губерт спробував ударити його ногою, але пацюк стрибнув на долівку і шаснув у якусь нору.
— Укусив мене, проклятий, за палець! — сказав Губерт, смокчучи великого пальця.
Я скористався нагодою, швидко набрав у коряк вівса і перед носом у Губерта зачинив діжку.
— Ф’ялар буде радий, — сказав я, — бо в таку пору дня я не годую його.