— Прийшов Юнатан! Ні, прийшли брати Лев’яче Серце! Обидва!
Він підступив ближче, підняв мене й поставив на стіл, щоб усім було видно. Я відчув, що почервонів, мов буряк.
Та Юнатан допоміг мені.
— Нарешті сюди прибув мій любий брат, Карл Лев’яче Серце! — сказав він. — Будьте до нього такі самі ласкаві, як були до мене.
— Будемо, — мовив господар заїзду і зсадив мене зі столу. Та поки опустив додолу, потримав трохи у своїх обіймах, і я відчув, який він дужий.
— Ми з тобою будемо приятелями, — додав він. — Такими самими добрими приятелями, як з Юнатаном. Я звусь Йоссі, хоч майже всі мене кличуть Золотим півнем. Ти завжди будеш бажаним гостем у «Золотому півні», запам’ятай собі, Карле Лев’яче Серце.
Софія також була тут, сиділа біля столу зовсім сама, і ми з Юнатаном примостилися біля неї. Мені здається, що вона зраділа. Вона ласкаво всміхнулася, спитала, чи мені подобається мій кінь і чи Юнатан зможе найближчим часом допомогти їй полоти грядки. А взагалі Софія мало говорила, і я помітив, що вона чимось зажурена. Помітив я й інше. Усі, хто був у заїзді, дивились на Софію шанобливо, а коли хтось підводився, щоб іти додому, то найперше кланявся в бік нашого столика, ніби Софія була кимось особливим. Я не розумів, чому до неї так ставились. Одягнена в просту селянську сукню, запнута хустиною, вона сиділа, згорнувши на колінах засмаглі, спрацьовані руки, як проста селянка. Що в ній було такого незвичайного?
Мені дуже сподобалось у заїзді. Ми співали багато пісень, таких, що я колись знав, і таких, що я ніколи й не чув. Усі були веселі. Та чи справді веселі? Інколи мені здавалося, що долинян мучив якийсь потаємний клопіт, як і Софію. Немов час від часу вони згадували про щось. Про те, чого вони боялися. Але ж Юнатан казав, що у Вишневій Долині жити легко й просто, то чого вони могли боятися? А взагалі вони були веселі, співали, сміялися, зразу впадало в око, що всі тут приятелювали між собою і любили одне одного. А найбільше, по-моєму, вони любили Юнатана. Так само, як і вдома, в місті, його любили всі. І ще, здається мені, всі у Вишневій Долині любили Софію.
Хоч, може, й не зовсім так. Згодом, коли ми з Юнатаном зібралися додому й вийшли на подвір’я відв’язати своїх коней, я спитав його:
— Юнатане, а що, власне, в тій Софії такого незвичайного?
І враз ми почули біля себе невдоволений голос:
— Отож-бо! І я давно міркую, що в тій Софії такого незвичайного?
Надворі було темно, і я не побачив, хто це сказав. Та ось він ступив до вікна, з якого падало світло, і я впізнав чоловіка, що сидів у заїзді неподалік від нас. У нього був рудий кучерявий чуб і така сама руда коротенька борідка.
Я вже раніше звернув на нього увагу, бо він весь час сидів насуплений і не співав разом з усіма.
— Хто це? — спитав я Юнатана, коли ми виїздили з подвір’я.
— Його звати Губерт, — відповів Юнатан. — І він дуже добре знає, що в Софії такого незвичайного.
Ми поїхали додому. Вечір був прохолодний і зоряний. Я ще ніколи не бачив на небі стільки зірок і таких яскравих. Я спробував угадати, котра з тих зірок наша Земля. Але Юнатан сказав:
— Земля? О, вона кружляє в просторі далеко, дуже далеко від нас, її звідси не видно.
Від цих його слів мені стало трохи сумно. Та ось настав день, коли я також довідався, що в Софії такого незвичайного.
Якось уранці Юнатан сказав:
— Сьогодні ми поїдемо в гості до Голуб’ячої королеви.
— Чудово! — зрадів я. — А що це за королева?