Пригадавши цю розмову, генерал спідлоба глянув на підполковника. Як не дивно, але цей безперечно талановитий офіцер, що сидів з сигаретою в роті і байдуже спостерігав похмурий краєвид, не викликав його симпатії.
35-річний підполковник Барбат, високий, сухорлявий брюнет, мав досить великий лоб, який видавався ще більшим через помітну лисину на голові; очі його якісь попелясті, майже безбарвні; вилиці різко випиналися, від чого щоки здавались запалими. Неприємне враження підсилювалось ще й гострим, надто видовженим підборіддям. Через таку непривабливу зовнішність штабні офіцери прозвали Барбата факіром. Це прізвисько дуже швидко підхопили унтер-офіцери, писарі та ординарці.
Послужний список підполковника був бездоганний. Успішно закінчивши військовий ліцей, Барбат Георге поїхав спеціалізуватись до Франції і привіз звідти чудовий кваліфікаційний атестат. Свої неабиякі військові здібності він виявив на різних посадах як у мирний час, так і в роки війни. Командуючий «Орла» вважав його одним з кращих начальників штабу в армії. І він аж ніяк не помилявся. Генерал Попинкаріу, кому Барбат Георге підлягав безпосередньо, теж міг би це підтвердити. Розробляючи оперативні плани, підполковник Барбат чудово орієнтувався в обстановці і міг навіть передбачати окремі воєнні події. Правда, те, що на перший погляд скидалося на передбачення, було не що інше, як дивовижне вміння наперед визначати справжнє становище на фронті, навіть не маючи ніяких відомостей про місце розташування ворога та його бойову силу.
Однак, незважаючи на ці виняткові здібності підполковника, генерал Попинкаріу недолюблював його. Він почував до нього якусь антипатію. І саме через це відносини між ними стали до деякої міри незвичайними. Важкі бої і спільна праця мусили б, здавалось, зблизити їх. Насправді ж їхні стосунки залишились суто діловими, службовими. А це було дивно, бо генерала всі знали як товариську людину; ні військова форма, ні каста, до якої він належав, не заглушили в ньому людяності й порядності.
«Чорти б його забрали, оцього факіра, — міркував Попинкаріу, зиркаючи краєчком ока на Барбата. — Можна подумати, що я заздрю йому. Як не намагаюся розмовляти ввічливіше, однак у мене нічого не виходить. Наче передо мною якась бездушна машина. Коли згодом і винайдуть механічного начальника, так званого робота, то він, звичайно, буде схожий на оцього Барбата».
Від такої думки генерал посміхнувся. Автомат, механічний начальник штабу, що матиме подобу підполковника Барбата! Він начебто знайшов відповідь на своє давнішнє питання. Так, підполковник Барбат Георге — чудовий кадровий офіцер, він ретельно виконує всі свої обов'язки, бо інакше не мислить свого життя. І через це може служити кому завгодно. Отже, у начальника штабу є щось спільне з кондотьєрами. Тим середньовічним воякам було байдуже, за кого воювати, — відстоювати інтереси властолюбного тирана чи йти під прапор народних героїв. Вони наймались до того, хто більше платив. Щоправда, ця спільність Барбата з кондотьєрами виявлялась не в його прагненні до збагачення, а в тому, що він, як і ті середньовічні найманці, не мав ніяких принципів і переконань.
Чи не найвизначнішими рисами поведінки підполковника Барбата були якраз ця душевна черствість, байдужість до всього іншого, що виходило за межі питань тактики і стратегії, в чому він бачив основний смисл свого життя.
І лише тепер генерал Попинкаріу збагнув, що через оцю душевну сухість він і незлюбив його. Поведінка Барбата, цілком протилежна натурі самого командира дивізії, здавалася йому дивною і обурливою. Для підполковника Барбата Георге війна з гітлерівцями була просто війною, а Попинкаріу не мислив її без перемоги над фашизмом. Ця перемога стала для нього внутрішньою потребою. Його батько, прогресивний румунський вчений, привчив сина поважати демократичні свободи. Попинкаріу всіляко заперечував гноблення й тиранію, фашизм він зненавидів ще до появи цієї коричневої чуми в його країні. Через це й дістав кличку «червоного генерала», яка особливо пристала до нього після однієї події, що сталася з появою в Румунії гітлерівців.
В зв'язку з підготовкою війни проти Радянського Союзу до кожної румунської частини прибули фашистські інструктори, які мали навчати солдатів користуватися німецькою зброєю, а також познайомити їх з новою бойовою тактикою.
Попинкаріу лише кілька місяців тому одержав звання генерала, і йому доручили командувати бригадою. Одного разу майор СС, що був прикомандирований до його штабу, невдоволений результатами огляду якоїсь піхотної частини, влетів до кабінету і почав лаятися та стукати кулаком по столу.
Зухвалість гітлерівського майора вкрай обурила генерала, і Попинкаріу звелів йому вийти. І, оскільки німець не підкорився, генерал вхопив його за комір і випхнув у двері. Вслід фашистові полетіла страшна лайка, яку можна було зрозуміти й без перекладача. Цей випадок викликав велику сенсацію. І якщо до арешту справа тоді не дійшла, то це можна пояснити лише хитрим розрахунком гітлерівського командування. Арешт викликав би невдоволення серед румунських офіцерів, що було небажано в час підготовки нападу на Радянський Союз. А проте фашисти не могли простити румунові такого безцеремонного поводження з їхнім офіцером. З цього скрутного становища їх вивів сам генерал Попинкаріу, що поспішив подати у відставку. Ця відставка в якійсь мірі задовольнила пихатого есесівського майора.
Після подій 23 серпня тисяча дев'ятсот сорок четвертого року генерал Попинкаріу знову попросився в діючу армію. Йому доручили піхотну бригаду, яка воювала в Ардялі. В кровопролитних боях під Оарбою його частини виявили небачений героїзм, і генерал був призначений командиром дивізії «Молдова».
Суворий, але справедливий, дуже вимогливий до себе й підлеглих, відважний і запальний, Попинкаріу викликав захоплення і любов не тільки в колі офіцерів штабу, а й серед рядових солдатів. У запеклих боях в Ардялі, а також у битвах на рівнинних просторах Угорщини його дивізія здобула кілька великих перемог і була двічі відзначена в наказах командування фронту.
Все це генерал пригадував собі зараз, їдучи в «мерседесі» по зритій снарядами дорозі. Спідлоба глянув на свого начальника штабу, — той сидів прямо, навіть не торкаючись спиною шкіряної подушки, схожий на скульптуру стародавнього фараона.
«Наче на палю його посадили!» — подумав Попинкаріу і мимоволі посміхнувся. Підполковник Барбат не міг помітити цієї посмішки, бо вся рівнина, якій, здавалось, не було кінця й краю, вже огорталась густою темрявою. Проте в голові генерала промайнуло й інше: «І все-таки Барбат — один з кращих начальників штабу».
Командний пост «Орла» містився в колишній сільськогосподарській школі — одноповерховому будинкові, що мав форму підкови. Генерала Попинкаріу та підполковника Барбата відразу пропустили до штабу. Командуючий потис їм обом руки і запросив сісти. Потім запалив цигарку і, глибоко затягшись, спитав:
— Ну, що у вас нового, дорогий Попинкаріу?
— Нічого особливого, пане генерал. Зараз скрізь спокійно. От лише вчора відбулась невеличка сутичка на ділянці фронту, який займає полк Хруберу. Як я вже повідомляв, другий батальйон зненацька атакував фашистів і відтіснив їх, зайнявши вигіднішу позицію. Завдяки цьому ми змогли на правому фланзі з'єднатися з кавалерійською дивізією Мереуце. Фашисти двічі розпочинали контратаку, але обидва рази їх зупиняв вогонь нашої артилерії.
— Мені здається, що це найважчий сектор. Чи не так?
— Це вірно, пане генерал. На всякий випадок я перекинув туди для підкріплення батальйон з резервного полка Панайтеску.
— Так, так! — промовив командуючий, хоч у цю мить він думав уже про щось інше. — Скрутно вам доводиться, Попинкаріу, — зауважив він далі. — Ваша дивізія займає досить великий відрізок.
— Звісно, нам нелегко, особливо коли врахувати наявні сили…