— Васю! — раптом почувся ззаду гарячий шепіт.
Обидва озирнулися на голос. Неподалік од них стояла схвильована Анжеліка. Щоки її палали. В цю мить вона була прекрасна, як ніколи, — так принаймні здавалося Васі.
— Ну як? — підійшовши до них, спитала Анжеліка.
Обер-лейтенант знову глянув на свій кишеньковий годинник.
— Скільки? — спитав Вася.
— Тридцять три хвилини, — похмуро сказав обер-лейтенант.
Лице Анжеліки потемніло. Вона запитливо позирала то на Васю, то на офіцера.
— Нічого не розумію, — сказав обер-лейтенант. — Ти добре роздавив капсуль у вбиральні?
— Так… тридцятихвилинний… і вклав детонатор у вибухівку…
— Так у чому ж справа? — нетерпляче вигукнула Анжеліка.
— Може, вони звернули увагу на сумку, залишену під столом? — спитав Вася.
— Навряд. Крім того, інші ж порції вибухівки не під столом, а у вбиральні, під диваном, на другому поверсі, за радіатором.
Він не закінчив фрази… До них донісся глухий вибух, подібний до далекого залпу гармат. Усі троє поглянули вниз, у той бік, де розкинулося місто. В районі вулиці Гегга Піднявся стовп жовтуватого диму. Дим почорнів і повільно почав застилати місто. Здавалося, хтось накинув на вулиці зловісне покривало.
— Віва! — дзвінко вигукнула Анжеліка.
Дим, змішаний з пилюкою, поступово розсіювався…
Анжеліка посміхнулася і, стишивши голос, сказала пошепки, ніби відкривала друзям заповітну таємницю:
— А знаєте, товаришу Михайло, як називають вас місцеві жителі? Своїм Спартаком…
Із-за найближчих скель зненацька вигулькнула кремезна постать у сірому пальті і м'якому капелюсі. Одним стрибком вона опинилася біля трьох друзів і потягнула їх за велику прямовисну скелю.
Повз те місце, де вони щойно стояли, важко гупаючи чобітьми, пройшов німецький патруль.
Коли патруль зник, незнайомий обернувся до Михайла й сказав каліченою російською мовою:
— Треба бути трохи обережнішим, хлопче, коли висаджуєш у повітря будинки.
Михайло рвучко випростався.