Навіть голі, ми ніколи не дотикаємося. Висохлий та в’язкий чи мокрий та слизький, завжди відчувається тонкий шар поту, чи слини, чи сперми.
Так само спираючись на обидва лікті, Рент розглядає щось на своїй долоні.
Ніби він щойно висмоктав цю рожеву штуку з мене.
Тож, ясна річ, мені доводиться сісти й подивитись. Але це просто жарт.
Маленька лялечка. Немовля, зроблене з рожевого пластику. І Рент каже: «А це як тут опинилось?» Мантра його матусі.
Він шкіриться до мене й каже: «Ця штука тут перетворює мене на короля фортуни…»
Майже не має значення, що з його слиною я дістала сказ.
Боді Карлайл (☼ друг дитинства): У понеділок уранці я зазвичай почувався виснаженим, бо цілу ніч у неділю не спав, зазубрюючи алгебру. Містер Вайланд задавав домашніх завдань на шість-вісім годин тарування, і я завжди залишав їх на останню хвилину. Заплющивши очі, я все ще можу чути голос очевидця, дівчини, яка виводила ці заняття. Оскільки неможливо вивести думки — а тільки різний чуттєвий мотлох типу смаку, запаху, звуку та вигляду — то очевидець проговорює кожен крок свого рівняння, базікає без упину, поки ти дивишся, як крейда в її руці видряпує цифри на дошці.
Її голос говорить: «Якщо X дорівнює косинус Y, a Y більший за Z, то детермінант X має включати…» І на цьому я засинаю. Усе ще форсую, але вже хроплю на весь дух. Усе, що я знаю вранці в понеділок, це запах крейдяного пилу. І стукіт: щоразу стукає, коли її крейда торкається дошки, щоб провести нову лінію. Не інтерактивної дошки «Smart Board» і навіть не білої дошки, по якійпишуть фломастером, а отак жалюгідно — звичайної класної дошки. Через десятки років я все ще можу сказати, що очевидець була правшею і носила червоного светра з довгими рукавами, які високо закасувала на зап’ястках. Вічний присмак чорної кави у неї в роті. Рука найттаймера, хтось мені був сказав. Ніякої засмаги на тильному боці. І він, і кісточки, і долоня — все одного кольору.
Денні Перрі (☼ друг дитинства): Рент Кейсі лягав на живіт у пісок, спирався ліктями обабіч нори й засував туди ніс. Просто на запах, понюхавши якусь брудну діру, Рент міг визначити кроля, чи койота, чи скунса, чи смертоносного павука. Міг навіть сказати, яким саме там павук.
Щоби стати другом Рента Кейсі, завжди треба було пройти певне випробування. Хлопакам доводилося засунути руку в темну нору, на яку він укаже, по самий лікоть, не переймаючись, хто там усередині.
Боді Карлайл: Ми в пустелі — дивимося, як із-за обрію прибуває світло, вогненні кольори, я розповідаю Ренту про федеральний акт СЕКСОТ і про те, яка бліда й моторошна в Алгебри рука. Рука, що ніколи не бачила сонця. Смак чиєїсь кави досі в моєму роті.
І Рент каже: «От лайно». Він лізе вільною рукою за пояс своїх штанів і стискує зуби.
«Павучий стояк, — каже він. — Завжди починається після укусу». І він ялозить у себе в матні, щоб приховати стирчак.
З польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза (ζ історика): Хронічний пріапізм — один із неосновних симптомів отруєння алатротоксином. Використовуючи свої спричинені отрутою ерекції, Рент розправлявся з усіма конкурентами, які ще лишалися в місцевій громаді. Він міг ніколи не повертатися додому, але ніколи й не мав цього робити. Це дещо, відоме багатіям, але незрозуміле решті, — ніколи не спалюй мости. Яке марнотратство. Натомість продай їх.
Келші Елліот (☼ подруга дитинства): Наш учитель геометрії, містер Вайланд, той самий, що ганяє нас першим і другим курсами алгебри та витягає до дошки, демонструючи твою обмеженість усьому класу, — він складає руки на грудях, водить язиком по внутрішньому бокові своєї щоки, опускає очі на Рента й каже: «У вас якась проблема, містере Кейсі?»
І Кейсі нахиляє голову, притискаючи донизу підборіддя, трохи здіймає стегна, показує обома вказівними пальцями на свою матню, де блискавка надулась, висунулась, випнулась так туго, що можна бачити сріблясті сталеві ікла всередині. «Містере Вайланд, сер, — каже Рент, — у мене тут нестерпна ерекція, що триває вже дві години…»
їй-богу. Лунає здивоване зітхання, але не з ряду відмінничків, що сидять попереду. Це швидше ті, хто вчиться на В й вірить у те, що чує. Кілька рядів позаду класу, переважно слабенькі трієчники, гигочуть не розтуляючи вуст — крізь зуби.
«Будучи так само зрілим чоловіком, містере Вайланд, — каже Рент, — ви можете оцінити всю болючість і потенційну травматичність подібної ситуації».
Містер Вайланд — усе повітря заразом виходить з нього. Одним видихом. Його складені руки западають у скулену грудну клітину. Його губи роззявлюються, відвисають так, що видно потемнілі від тютюну нижні зуби кольору кістки.
«Як ви думаєте: може, з цим треба комусь показатися?» — продовжує Рент, насуплюючи брови, між якими залягають стривожені зморшки.
Геометричне рівняння, накреслене крейдою на дошці, зникає, щезає з класу. Стає не більше ніж набазграними крейдяним пилом нерозбірливими кривулями поруч із сороміцьким, брудним дивом підліткового сторчака. У мізках містер Вайланд блискавично обраховує правильну відповідь. Він стоїть і виставляє себе тупаком перед цілим класом.