Він же Бренч Бакарді, кажу я. Йому не треба якоїсь підстраховки, щоб грати.
«Ти Ден Баньян, чувак», — каже Бакарді.
Був Деном Баньяном, кажу я йому.
Актор номер 72, він довбанув по нас своєю супер-секретною материнською бомбою, а тоді відтяг її за собою подалі з нещасним виглядом, ляпаючи босими ногами по бетонній підлозі. Тупаючи так сильно, як тільки можна тупати по холодному бетону, розсипаючи трояндові пелюстки за кожним кроком.
«Тому чуваку Баньяну не потрібні пігулки», — каже Бакарді, його наквацована бронзером рука зігнута, щоб утримати в повітрі виставлену долоню, біцепс і трицепс грають під шкірою. Стискаються й розслабляються, чорний номер 600 розпухає та скулюється, його рука живе власним життям. Дихає. «Чувак типу Дена Баньяна, приватний детектив, хіба ти не трахав, типу, по десять статисток у кожному епізоді? Кожну гарненьку клієнтку, свідка чи, типу, адвоката, — каже Бакарді, — просто якась м'ясорубка для кралечок…»
Киваючи на актора номер 72, я кажу: «Маєш визнати, він на неї схожий».
Над молодим чоловіком, на моніторі, що висить в нього над головою, показують новаторське викладення громадянських прав щодо расизму — сексуальну комедію, де міз Райт грає свіженьку другокурсницю коледжа, яка приїздить додому на Різдво й повідомляє своїм безумно залюбленим у неї батькам, що в неї роман із місцевим відділенням «Чорних пантер». Фільм називався «Вгадайте, хто прийде на обід». Пізніше був перевипущений під назвою «Падіння чорного прутня».
«Чувак, — каже Бакарді, — я тобі заплачу, пізніше». Виставивши долоню, він додає: «Обіцяю».
Я кладу ще одну піґулку в рота, і в пляшечці стає на одну менше.
«П'ятдесят баксів, — пропонує Бакарді. — Готівкою».
І я ковтаю. Киваючи на актора номер 72, я кажу Бакарді: «Цей неспокійний молодий чоловік також дуже схожий на тебе».
Бакарді дивиться. На актора з трояндами. Потім на міз Райт, губи якої розтяглися довкола товстеленної чорної ерекції. І він каже: «Не було такого».
Дивлячись на кулон у нього на грудях, на золото, що рожево просвітлює крізь засохлий шар крові з його соска, я кажу: «Просто прийми власну піґулку».
«Тому я в цьому бізнесі так довго, чувак, — каже Бакарді. — Усе своє життя я стріляв холостими». Клацаючи до мене пальцями, Бакарді каже: «Одна піґулка, і я підпишу цього твого ведмедика».
Містер Тото. Ручка досі зачеплена за одне його вухо. Я знизую плечима: будь ласка. І простягаю його Бакарді. Коричневі пальці беруть полотняного собачку, і я чекаю.
Очі Бакарді сфокусовані на літерах, які він шкрябає ручкою на полотняній собачій нозі. Бакарді питає: «Ти зустрічав Івану Трамп?» Він підводить на мене очі: «І Тіну Луїз? Ту, що в «Острові Ґілліґана»?» Він цікавиться: «І яка вона?»
Його зуби — такі собі надміру білі ковпачки. Білі, як плитка в метро чи як поліцейські машини. Білі, як громадська вбиральня. Чоловік, на якого рівнялися чоловіки цілого покоління. Наймогутніший жеребець порно.
Я питаю: «Ти справді безплідний?»
Бакарді тримає містера Тото, крутячи собаку й читаючи напис за написом. «Лізбет Тейлор, — читає він. — Дебора Гаррі… Наталі Вуд…» Він простягає пса назад зі словами: «Я вражений». Полотно містера Тото замацане брунатними відбитками пальців.
Підпис Бакарді — величезна Б й друга величезна Б, обидві літери нерозбірливо нашкрябані чорною ручкою.
Я беру містера Тото й кажу: «А тепер п’ятдесят баксів».
Бакарді рохкає, його плечі опадають, округлюються, а рот роззявляється так сильно, що важке, квадратове підборіддя майже прикриває кулон, трохи не упираючись в його поголені цицьки. «Чувак… — каже Бакарді. — Ти чого?»