Бренч Бакарді підводить очі та прочищує горло. Голосом, таким рівним та невиразним, ніби читає з книжки, він каже: «Актор кінчає всередині акторки, без кондома. Після того як він витягає, акторка напружує м’язи тазового дна з достатньою силою, щоби вичавити еякулят крізь отвір вагіни».
Номер 137 полотніє на лиці. Блідий, з розчахнутими очима, він каже: «Навряд чи це найкращий спосіб контролю за народжуваністю…»
Я вважаю достоту так само.
Але ж, каже містер Бакарді, ти не можеш користуватися кондомом і сподіватися, що твій продукт продаватиметься в Європі. Його голова все ще відкинута назад, він дивиться «Засніжені хери», де Кессі Райт конвоюють на вістрі багнета й відправляють до американсько-японського табору для інтернованих. Так само мацаючи кулон, містер Бакарді каже: «Вона була така гарненька».
На мою думку, ці діти не жарт. І не міська легенда.
Трояндові пелюстки знову прискають на підлогу.
Бренч Бакарді питає: «То ти можеш назвати хоч одного?»
На моніторах вишите шовкове кімоно Кессі зіслизає на порохняву підлогу її бараку в пустелях Невади. На задньому плані побулькує гаряча джакузі, переповнена реготливими жіночками, обличчя яких припудрені набіло рисовим борошном. Вони ллють одна одній на голі груди саке. Комендант табору заходить до бараку, несучи змотаного в кільце батога.
Від моїх троянд не лишилося майже нічого, крім стеблин та шипів.
Дівчина з планшеткою та секундоміром іде через усю кімнату, до їдла. Вільною рукою я роблю містеру Бакарді та номеру 137 знак прихилитися ближче. Стишуючи голос так, щоб його глушило цвьохкання батога, я шепочу.
Постукуючи себе вказівним пальцем по грудях, я вимовляю слово: «Я».
Я не жарт і не легенда.
Я така дитина порно.
Що б ви думали? Це сраний шампунь. Оті гівняні «100 разів», які випустила Кессі Райт. Ну і що, що пляшка має ідеальну форму для… але нанесіть, змийте й повторіть протягом кількох днів, і ви вже лисий. І весь цей збиток тільки заради того, що Кессі Райт, можливо, унюхає його запах на моєму волоссі та сприйме це за комплімент.
Не думаю, що вона змогла б унюхати хоч щось. Усе це місце тхне, як скотарня.
Хитаючи головою, Бренч Бакарді дивиться крізь неспокійне стадо оголених мужиків. Показуючи на актора номер 72, Бакарді каже: «Оцей чувак?» Бакарді каже: «Цей малий просто нищить мій стояк». Склавши човником долоню тієї ж руки, якою він щойно показував, Бренч просить: «Чувак, позич мені трохи підстраховки». Склавши човником свою брунатну руку, долоня якої поплямована тим же бронзером, що й пальці, Бакарді суне цю руку мені. Його карі очі дивляться на мене. Дивляться на його простягнену долоню. Дивляться на мене. Бакарді каже: «Одну піґулочку, чувак?»
Я пропоную йому випити власну.
Хитаючи головою, Бакарді каже: «Не взяв жодної».
Хитаючи головою, я відповідаю йому, що мені потрібен мій запас. Піґулка всередині цього гарнюнього маленького дівчачого-предівчачого кулончика-серця, кажу я. Йому треба проковтнути її.
Торкаючись золотої підвіски, що влаштувалася між його голеними цицьками, Бренч аж рота роззявляє. Його кадик підстрибує, судомно ковтаючи. Стукаючи по кулону, Бренч каже: «Це не така піґулка». Каже: «Чувак».
На іншому боці кімнати, так далеко, як тільки можна зайти, не виходячи з будівлі, стоїть актор номер 72 і однією рукою потирає маленький срібний хрестик, що висить у нього на шиї на ланцюжку. Потирає його між указівним та великим пальцями. Його зелені очі нипають усюди, оминаючи тільки Бакарді та мене. Інша рука актора все ще притискає до грудей букет троянд.
«Більше того, — каже Бакарді, стукаючи по кулону так сильно, що груди відгукуються низьким, глухим гулом, — оце ось для друга». Він каже: «Я її тільки зберігаю».