Я кажу: «Не зважай».
І цей актор номер 72 питає: «А що ви робите, я маю на увазі, тут?»
Бренч Бакарді, номер 600, притискає жмуток туалетного паперу до свого скривавленого соска, й кожного разу, коли я дивлюся в його бік, він дивиться у відповідь. Щомиті він може підійти, а в мене ще досі не готова вступна репліка. Зірка стрічок «Пірати Карибського моря: прокляття чорної дупи» та «Смокі й анальний бандит», і він кадрить мене.
Ну що б ви думали?
Не може ж людина просто сказати: «Доброго дня, містер Бакарді, я просто божеволію від вашого ділдо…»
Усі, кого я знаю, чоловіки чи жінки, тримають ваш член у приголовній тумбі. Вібратор на батарейках чи звичайний, ручний ділдо. Ваш ділдо — це золота серединка: не довгий член-олівець, як-от копія ерекції Рона Джеремі. І вже точно не одна з тих надмірно товстих штучок, від яких почуваєшся наче забитий унітаз, який чистять вантузом. Ні, з його довжиною та обхватом Бренч Бакарді — неперевершений універсал серед секс-іграшок, скопійованих із геніталій знаменитостей.
Але ні, комплімент це чи не комплімент, а такий діалог ніколи не буде продекламовано…
Тупцяючи навколо нас, надміру роздягнені чоловіки утворюють море татуювань та шрамів. Сипу й корости. Розтяжок та сонячних опіків. Каталог усіх можливих негараздів зі шкірою. Вищий за прищі та комарині укуси, Бренч Бакарді стоїть поруч із Кордом Куерво, вони схилили голови один до одного та розмовляють. Бакарді показує на мене, і Куерво дивиться. Куерво киває головою, шепоче щось Бакарді на вухо, й обоє регочуть.
Скажу вам, ну і хай регоче. «Супер Делюкс Корда Куерво» надто конусоподібний: від обрізаної голівки розміром із гумку на олівці цей стрижень довжиною в палець біля основи вже розширюється до діаметру пивної банки. Ергономічне жахіття.
Завжди можна розпитати Бакарді про ньюанси масового виробництва, про примітивні конвеєри в Китаї, де робітники тяжко трудяться, загортаючи та пакуючи нескінченні силіконові копії його ерекції, все ще гарячі від форм із неіржавки. Чи пакують та відправляють труську орду рожевих пластикових вагін, відлитих по формі голеної кицьки Кессі Райт. Рабський труд китайців, які вручну пінцетами кріплять на них лобкове волосся або наносять розпилювачем різні відтінки червоного, рожевого та блакитного. Реалістичні, аж до шраму, що лишився в Кессі після епізіотомії. До кожної вени та бородавки на члені Бакарді. Так, як раніше робили посмертні маски, знімаючи гіпсові відбитки з облич знаменитостей у короткі години між їхньою смертю та їхнім розкладом.
Задовго після того, як Кессі Райт стане старою та недоумкуватою або мертвою та зогнилою, її вагіна все ще буде являтися нам, заштовхана під ліжка, захована в комодах або ванних тумбочках поруч із зачитаними еротичними журналами. Або виставлена в антикварних магазинах силіконова ерекція Бакарді, за тією самою ціною, що й укриті ручною різьбою костяні ділдо самотніх та давно померлих дружин китобоїв з Нантакету.
Різновид безсмертя.
Завжди можна спитати: і як воно вам, що хрін Бренча Бакарді та вагіна Кессі Райт здеградували до кіча? Театралізовані objets, як пісуар Дучампа або бляшанка супу Воргола.
Завдяки анальній пробці Бренча Бакарді завжди можна спитати: як воно — знати, що люди в усьому світі йдуть на роботу, до школи, до церкви, застромивши ваш член собі в дупу?
Як воно — бачити свій член та яйця або свою вульву клонованими безліч разів та виставленими на полицях за спиною в якогось продавця з повним ротом жувальної гумки? Або гірше: бачити найінтимніші свої частини зваленими горою в кошику для уцінених товарів, де незнайомці беруть їх, стискають, щипають та відкидають, наче вибирають авокадо в супермаркеті.
Але знову-таки, цей діалог не для виконання.
Можна спробувати кумедну байку, історію з життя одного близького друга. Карла. Великого фаната «Супер Делюкса Бренча Бакарді». Як одного ранку Карл подивився в унітаз та побачив тоненькі рожеві звивинки в своїх фекаліях. Черв’яків. Мерзенних гостриків. Та коли він відніс у картонній коробочці зразок калу до лабораторії, аналіз виявився негативним. Рожеві ниточки не були паразитами. Вони були гумою. Рожевою гумою з крайньої плоті його «Супер Делюкса», яка почала руйнуватися та розпадатися. Коли його проктолог вжив ці слова, то це було саме те, як почувався Карл: він був зруйнованим. Він розпадався. Він занепав.
Можна ризикнути й повідати історію про те, як Карл підчепив одного красунчика, бозна-скільки років тому. І вони вдвох прийшли додому, щоб там з’ясувати, що обидва вони — безпросвітно пасивні задниці. Щоб усі залишилися задоволені, вони скористалися спеціальним двуголовим дизайном Бренча Бакарді. Це щасливе зіштовхування сфінктерами тривало пречудово, поки… що б ви думали… Карл відчув, що його paramour du jour вже насолоджується більше, ніж відведеною йому половиною. Те, що почалося як звичайне анонімне побачення, перетворилося в нещадне сексуальне перетягування каната анусами, от тільки не було ніякого вузла посеред каната, ніякого прапорця, який зупинив би партнера та не дав проковтнути цілком від щирого серця розділене майно. Ніякого захисту від жадоби. Ніякої силіконової Берлінської стіни, яка змусила б усіх бути чесними.
Так, можна ризикнути подібною історією, але останнє, що взірцевий член типу Бренча Бакарді захоче почути, так це те, що його товар з дефектами.
І не дай боже, Бакарді подумає, що я — це Карл. Що я вигадав друга, аби сховатися за його спиною.
Під пахвами в мене так нестерпно мокро, що потом полотняна шкіра містера Тото просякнула, вибіливши послання від Бетті Мідлер: «Давай назавжди залишимося найкращими друзями! З любов’ю, Бетті». На місці слів залишилася тільки схожа на чорнильну ляпку пляма. Чи це від синіх піґулок чи від нервів, але я змив потом написи від Керол Чаннінг та Барбри Стрейзанд. «Наш вікенд у Парижі був божественний. Назавжди твоя, Барбра».
Цей актор номер 72, пересуваючи свій букет з одної руки на іншу, він дивиться на містера Тото й питає: «А яка вона, Голді Хоун?»