Чекаючи на свою чергу з Кессі Райт, одутлий блондин із довгою бородою стоїть, склавши руки на грудях. Його жовта борода така жорстка та груба, що стирчить прямо від підборіддя, а не падає під дією гравітації. Може, вона така брудна. Його бліді передпліччя поплямовані розпливчасто-чорними літерами А та В, свастиками й трилисниками. В'язничні татуювання наколоті порваною гітарною струною, вмоченою в сажу від спалених пластикових виделок та ложок, змішану з шампунем. «Арійське Братство». Татуйоване павутиння вкриває обидва його великі рябі ліктя.
Поруч із арійцем містер Бакарді піддіває пальцем золотого ланцюга, що висить в нього на шиї. У нижній точці ланцюжка, між грудними м’язами, бовтається золоте серце. Кулон, який був на Кессі Райт у силі-силенній сцен. Бакарді бере золоту підвіску двома пальцями та чиргає нею туди-сюди по ланцюжку.
«Моя справжня мама, — кажу я, — велика кінозірка, але я не можу сказати хто». Я розповідаю, як я писав їй тонни листів — на адресу її кінокомпанії, дистрибуторів, навіть її агента, але вона так і не відписала.
Номер 137 дивиться вниз, на квіти в моїх руках.
«Мені не треба від неї гроші або щоб вона мене любила, — кажу я. — Усе, що мені треба, — це побачитися з нею. Наскільки я розумію, тепер мені приблизно стільки ж років, скільки мало бути їй, коли я народився на світ».
Може, її агент чи ще хтось перехоплює мої листи та викидає їх — навіть не знаю. Але в мене є таємний план, як зустрітися з нею одного дня. З моєю справжньою мамою.
Номер 137 каже: «Ти знаєш свого справжнього батька?»
І я знизую плечима.
На іншому боці кімнати чорний хлопака, на його голеній потилиці тату в вигляді прапора, що тріпотить на вітру; на прапорі номер 415, символ «Африканської нації Кумі», яка відкололася від клану Чорної Герильї. Принаймні так стверджував мій прийомний тато, який переповів ці подробиці, тримаючи збільшувальне скло в одній руці та пензлик в іншій, підправляючи маленькі фігурки для макету залізниці, які прибули з Німеччини у вигляді лікарів, двірників, полісменів та домогосподарок. Плямуючи фігурки крапочками іншої фарби, він перетворював їх на членів мексиканської мафії «La еМе», або на «Арійських воїнів» чи на гангстерів 18-ї стрит. Якщо я стояв поруч та клав руки на його верстат і якщо я стояв спокійно, то мій прийомний тато малював WP та 666, знак «Білої Сили», біля основи мого великого пальця. Потім він казав мені: «Швиденько йди та вимий руки».
Він казав: «Щоби мама не бачила».
Моя прийомна мама.
Просто зараз, в кінці коридору, леді за тими дверима є нейтральною територією. Святе місце, до якого ти здійснюєш паломництво, проповзаючи на колінах тисячу миль, щоб віддати шану. Як-от Єрусалим або якась церква. Спеціально для білих расистів та «Бладз», для «Крипс» та ніндзя, леді, що стоїть вище за територіальні війни. Вище за расу, національність чи сім'ю. Кожен чоловік тут може ненавидіти іншого, поза цим місцем ми всі можемо вбивати одне одного, але всі ми любимо її.
Наша Свята Земля. Кессі Райт, наш янгол миру.
Поруч зі мною хлопець номер 137 витрушує синю піґулку з тої пляшеки з піґулками, яку він придбав. Сунувши свого собачку для автографів під пахву, він витрушує піґулку на долоню та закидає її до рота.
Хтось вступив у калюжку крові, що надзюрила на бетонну підлогу з носа того типа. Відбитки босих ніг різного розміру в’язкими кривавими доріжками розбігаються в усіх напрямках.
Я питаю, що він робить. У цю мить, я маю на увазі. Щоб відновити свою телекар’єру.
І номер 137 каже: «Це». І трясе маленькою пляшечкою з піґулками.
Якийсь громадний мексиканець відвалює ляпаса тому жирному нечупарі біля шведського столу, а тоді актор номер 72, з букетом зів’ялих квітів у руках, підходить до мене й починає пояснювати мені, що це був за напад. Бійка мала якийсь стосунок до залізничного моделювання та міста Сієтл. До мексиканської мафії та Ватикану. Без упину патякаючи, номер 72 каже: «Мені шкода».
Я відповідаю йому: «Нічого страшного».
«Я про те, що ваш телесеріал відмінили», — каже він.
Я кажу йому: «Не зважай».
«Я про всі ці жовті журнальчики, — каже він, — які поливають вас брудом».