- А яке чудове спорядження! - не вгавав він. - Які сачки! Стережіться, бідні метелики! А рюкзаки? Там, мабуть, харчів не на один місяць. Юні лівінгстони, безперечно, збилися з путі, адже Африка у зовсім протилежному напрямку. Яке щастя для бегемотів і нільських крокодилів! Ви їх усіх переловили б.
- Ну, чого тобі? - насупився Митько.
- Мені нічого. Я думав, це вам буде приємно познайомитись із майстром велосипедного спорту міжнародного класу Василем Трошем. Звичайно, в майбутньому.
- Тобто з тобою? - поцікавивсь я.
- Точно, юначе, я бачу, у вас неабиякий розум. Завжди, знаєте, приємно побалакати з розумною людиною.
- Ну от, коли станеш майстром, ми з тобою і побалакаємо, - пообіцяв я йому. Мені кпини цього типа аж ніяк не сподобалися.
- Ану, ти! - одразу скипів він. - Ти не дуже кирпу гни. Розумники знайшлись, - анітрохи не бентежачись, заперечив хлопець своє попереднє твердження.
Він скочив на свій велосипед і за мить здимів, мов і не було.
- Неприємний суб’єкт, - поділився враженням про наше нове знайомство Митько.
Я заперечувати не став.
До бабусиної хати лишилося вже зовсім недалеко, коли попереду почулося якесь виття, та одразу ж і замовкло, загнулось на найвищій ноті.
- Це що? - запитав я.
- Не знаю, - стенув плечима Митько. - Може, корова якась чи бугай.
- Ніколи не думав, що корова може отак вити.
- О, ти не знаєш тутешніх корів, - пояснив Митько не зовсім упевнено, - Від них усього можна чекати. - Глибоко прихований зміст таївся за цими словами.
- А чого саме, Митю?
Дізнатися про коров’ячі здібності я не встиг, бо той самий звук знову почувся й урвався.
- Стривай, стривай, - наморщив лоба Митько. - Ось бабусина хата, а оце… Та ні… але ж, мабуть, таки так. Ну й дивак… Хоча…
Звісно, ця словесна плутанина нічого мені не пояснила, і я вже смикнув друга за рукав курточки, коли почув: «Митю, Митюню»,- і побачив, як старенька, огрядненька жінка із цебром у руці кинулась од клуні нам навстріч.
- Бабуню!
- Онучку!
Одведемо на мить наші очі від цієї зворушливої сцени і скористаємося з нагоди, щоб роззирнутися довкола. Ні, не вдалося, бо увагу мою негайно привернуло вікно через дорогу, звідки знов ревонуло. «Може, справді корова забралася в хату та й не знає, сердешна, як вилізти», - подумав я.