- І настрій у них на цілий рік зіпсується!
- Ех ти, - закинув я Митькові, - то це ж вони з нас глузують!
- Ага, - почухав він потилицю, - переборщили трохи. Ну та нічого. Головне - мета досягнута.
- Та й справді, мета досягнута, - ляснув я свого друга по плечу. - То коли їдемо?
- Їдемо?.. Післязавтра. Треба ж іще зібратись.
- Не виходьте на зупинках із вагона, - кричала услід поїздові мама.
- Зразу ж дайте телеграму, - не відставала од неї бабуся.
- І не здумайте їсти ковбасу. Влітку вона може зіпсуватись, - і собі гукала Митькова мама.
Ми чесно дотримувались усіх обмежень, які наклали на нас батьки: не висовувались із вікна - бо може продути; не стояли в тамбурі - можна випасти; не виходили на зупинках - можна відстати; не виймали гроші з кишень - можуть украсти; не їли ковбаси чи, не дай Боже, консервів - можна отруїтись. Якщо оголосити весь список заборон до кінця, то виникне запитання, що ж зрештою таки можна робити.
- Чай будемо? - запитав увечері провідник.
- О-о! Чай! - заволав наш супутник, голомозий дядько, який до цього сидів, втупившись у книжку. - Звичайно, будемо! Три, ні, - чотири склянки!
- Секундочку. А ви, хлоп’ята?
- Чай? Чай… - зашепотів Митько. - Здається, про чай нічого не казали.
- Будемо, - відповів я, заглянувши у свій записник, де матуся власноручно записала всі «не можна»: чаю в тому списку не було. - Дві.
- Дві! - скрививсь дядько. - Та що для таких організмів по якійсь склянці на брата? Ви знаєте, що чай навіть космонавти замість води п’ють? А ви ж хочете бути космонавтами?
Ми космонавтами бути не хотіли і цим, очевидно, дуже засмутили дядечка, бо він одвернувсь од нас і потім, поки пив свої чотири склянки, поглядав кудись у вікно.
- Образили людину, - прошепотів я Митькові.
- Чому це?
- А може, він сам хотів бути космонавтом, може, це мрія його дитинства?
- Може, він і є космонавт? - раптом запитав Митько, уважніше приглядаючись до дядька. - Хоча ні, - додав по хвильці. - Вони лисими не бувають.
- А цей полисів під час якогось випробувального польоту.
- А черево?