- А ти нічого не помітив? - примружив я очі.
- Що саме?
- А те, що вперше ти назвав нашу ботанічку Іриною Семенівною, - єхидкувато зауважив я.
- А й справді, - засміявся він.
А дні минали.
Час було збиратися додому.
- А що, якби ми його справді побачили? - якось запитав я. Ми сиділи біля нашого куреня і дивились, як ніч спадає на ліс.
- Треба було б спробувати спіймати, рішуче відповів Митько.
- Скоріше воно тебе спіймає.
- Тоді хоча б сфотографувати.
- Це я вже чув. А потім?
- Потім здати фотографію до Академії наук із описом усіх наших пригод. Класифікувати його за фотографією - це неважко. Оце було б відкриття! Адже не кожен день ловлять тварин, яких вважають давно вимерлими. Подумай тільки, вимерлими десятки мільйонів років тому. Уявляєш, вмикає наша Семенівна радіо, а там: «Урядове повідомлення: учні шостого «Б» класу середньої школи міста Києва Дмитро Омельчук і Сергій Стеценко в результаті тривалого пошуку…» Якщо через одну латимерію свого часу такий галас зчинили, то що вже казати про нашого, - він ледь порожевів, - Митькозавра. Може, ще й по медалі…
- Точно! - розвеселивсь я. - «За врятування потопаючих».
- При чому тут потопаючі? - не зрозумів Митько.
- Це я так, пожартував. Яку ж, по-твоєму, медаль?
- Мабуть, «За відвагу».
- «За відвагу»? Яка ж у нас відвага? От скажи мені, було таке, щоб ти, поки ми отут, дуже-дуже боявся? Так боявся, щоб аж коліна трусились. Було?
- Було, - сказав Митько. - Коли булькало.
- Так ти ж іще й лізти хотів туди! Я тебе ледве втримав.
- Лізти хотів, але боявся - страх один.
- І я боявся. Аж тремтів.
- Тихше, Сергію, - почув я шепіт друга. - Здається, там он… Диви…