- Ну от, - порушив мовчанку Митько. - Все. Ех, така нагода!
- Схопило б тебе за ногу, була б тобі нагода!
- При чому тут нога! Хіба ти не розумієш? Це ж, може, єдиний шанс. І так безглуздо його втратити.
- Так-то воно так, - і собі зітхнув я. - Але ж не ризикувати життям!
- А всі великі дослідники! Багато б вони відкрили, якби не ризикували? А ти все зіпсував! Та якби вони були такі, як ти, світ, мабуть, не знав би й половини того, що знає тепер!
- Такі як я! Так, виходить, я винен у тому, що не пустив тебе, може, на вірну смерть? А коли б воно тебе вхопило, мені що, ліхтариком його по голові бити? Воно і мене разом із ліхтариком проковтнуло б!
- Ну добре… Це я так, спересердя, - промимрив Митько. - Тс-с-с, - прошепотів, торкнувшись мого плеча.
- Що?
- В кущах зашаруділо.
- Та вже вчувається, - махнув я рукою. - Ходімо.
- Ходім. - Ми повернулися до куреня і залізли всередину. - Ну, то вигадки чи не вигадки? - з’єхидничав Митько.
- Мабуть, таки правда.
- «Мабуть»… Ще й зараз не вірить! Хочеш, я тобі почитаю?
- Я хочу спати.
- То ти засинай, а я читатиму. Про палеозойську еру, згода?
- Читай, краще запам’ятаю.
- То слухай: «Якби ми з вами опинились у лісі кам’яновугільного періоду, то навряд чи у вас склалося б приємне враження…»
- Авжеж, - ліниво погодивсь я.
- Що?
- Авжеж, кажу.
- А-а… Ну слухай далі. Я вибірково…
- Давай.