- Добре, що кілка не вбили, як ти казав.
- Авжеж, це ще дідові пощастило.
На цьому ми й погодились.
Сухо тріщало веселе багаття, висвітлюючи стовбури навколишніх дерев, а ми, продовжуючи розмову, били комарів, які за два тижні вже звикли до нашої «Гвоздики».
- Воно таки існує, - задумливо протягнув Митько, ляскаючи себе по шиї.
- А може, Митю, то все вигадки?
- Аякже, вигадки… - договорити він не встиг. Тривожний рев розлігся над озером, вдарив у курінь, рвонувсь увись, і вже далеко-далеко такою самою тривогою й незбагненністю озвався ліс:
- О-о-у-у-у-у!
Митько скочив на ноги:
- Ти чув?
- Чув, - ледь озвався я.
З ліхтариком у руках ми кинулись до берега.
- Тільки разом, - на ходу кричав Митько. - Як з одним що трапиться, другий поможе.
- Звичайно! - відгукнувсь я, світячи під ноги. Попереду щось голосно плюснуло.
- Туди!
- Туди! - тривожно озвалось у мене в животі. Пробігши ще трохи, ми засапано зупинились. Метрах в семи од берега щось булькало.
- Он, - присвітив я бульбашки, що з’являлися на поверхні.
- Воно,- підтвердив Митько, трохи непевно ступаючи у воду.
- Куди? - схопив я його за руку. - Ти що?
- Пусти!
- І не подумаю. Назад! Ти що, збожеволів! Щоб під воду затягло? Як дурне теля? Не здумай лізти, - тягнув я його що було сили.
- Та добре вже. Не полізу, - сердито озвався він. - Пусти. Ми стояли по коліна у воді і дивились на ті дивні бульбашки. Ще хвилина, і все затихло.