- Є, дідуню, ось, - мовив я, зачерпнувши кухлем з відра.
- Спасибі, - лагідно подякував той. - Ну, а лопатка вам уже не потрібна?
- Лопатка? - зашарівсь Митько.
- Еге ж, лопатка. Он вона лежить.
- А й справді, лопата, - дурнувато гигикнув я.
- А то бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали?
- От-от, черви. На риболовлю, - випалив Митько.
- Ну й багато вловили?
- Та ні, не дуже, щось кльову не було.
- А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив.
І саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрімала під деревом, мовби почула, що йдеться про неї, і стала несамовито квоктати.
- Ти бач, - наче не вірячи власним вухам, дивувавсь дід. - Здасться, курка.
- Курка, дідуню, курка, - хутко запевнив його Митько. - Ми оце прийшли з села, бачимо - бігає отут. Так ми її до дерева прив’язали.
- Ой-йой, це ж куди забігла! - розвів руками дід. - Якось віддав я сестрі котика свого на кілька днів, а сестра живе кілометрів за п’ятнадцять од Юрківки. Сіла, значить, на автобус і поїхала. Коли це минає неповний тиждень, чую - нявчить шось уранці під дверима. Глядь - а то Мурчик мій. Набридло, видно, у сестри, то він до мене й прибіг. А оце, значить, і курочка так само. Полюбила вас кріпко, видать. То ви її завтра принесете?
- Принесемо, принесемо, - спантеличено запевнили ми.
- І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось ізнов та в’язи скрутить. А я вже піду.
- Посидьте, дідусю, ще, - улесливо завели ми.
- Та ні, піду. Пізненько вже. А це, бач, хотів молочка вам принести. Ну, бувайте.
- До побачення, дідусю. До завтра, спасибі вам, - кволо відповіли ми.
- І хитрющий же дідуган, - мовив по хвилі Митько.
- Все зрозумів.
- Та тут уже нічого не вдієш.