Тим часом споночіло. Ми намастились одеколоном «Гвоздика» і лягли в курені, вистромивши голови назовні.
- Швидше б ми його побачили, - мовив Митько, - а то прив’язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати.
- Хай собі.
- Скоріше б воно вже вилазило. Стривай-но, - стишив Митько голос. - Диви…
Я придивився.
Лісом щось прямувало до нашої пастки.
- Ніби не повзе, - мовив Митько. - Здається, навіть іде.
- Та це ж людина! - вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, поваливсь униз.
- От лиха година! - крикнув я, вискакуючи з куреня. - Хто це? Що з вами? Ви цілі?
- Та здається, - озвався сердитий голос діда Трохима, і над краєм ями з’явилась його голова. - От чортяка, - мовив дід, вилізши нагору. - Мало в’язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив?
- А це, дідусю… - почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду.
- Це, дідусю, - пробелькотів Митько, - ми й самі не знаємо хто. То не було, а то враз з’явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію?
- Ні-і.
- От біда, - зітхнув дід. - А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе.
- Молочка, - облизнувсь Митько. - І багато?
- Повний бідончик.
- А може, не все вилилось?
- Та ні, все.
- Жаль, - гірко зітхнув Митько. - Ех, якби знати, хто це, - нещиро правив далі. - Я йому б…
- Авжеж, - хитав головою дід. - Ну, як вам тут, добре? - цікавивсь, прямуючи до куреня.
- Добре, дідусю. Може, ви лимонаду хочете? - піддобрювались ми.
- Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би. Є у вас водичка?