- Ну що, Митю, може, вистачить? - я стояв по пояс у щойно виритій ямі і витирав чоло.
- Та де там вистачить. Йому звідси вилізти - все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп.
- Нічого собі новину ти приберіг, - пощулився я. - Заспокоїв. Що ж нам тепер, десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать?
- Та він на людей побоїться…
- Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? - промайнув у мене жахливий здогад.
- Звідки я знаю. Може, турист який.
- А де ж він тепер?
- Де! Додому поїхав!
- Додому! А може, - важко сковтнув я, - в о н о з’їло його?
- З’їло? - злякавсь Митько. - Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш, і справді… А що, - опустивсь на землю. - Може, й так… А речі? Речі хоч які лишились би. Не могло ж воно його разом із речами!
- Були речі, - промимрив я, відчуваючи, як сорочка липне до спини. - Сандаля. Отут же, біля куреня, лежала.
- Сандаля? Чому ж ти мовчав?
- А що мені було - кричати на весь ліс? Теж мені знахідка!
- І куди ти її подів?
- У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре від комарів.
- Ай-я-яй! - мало не застогнав мій друг. - Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що від людини залишилось. Хоч би пам’ять рідним була.
- Дуже б вони тішилися тією пам’яттю.
- Черства ти людина! Егоїст! А якби тебе з’їло, то твоя мама й сандалії була б рада.
- Та цур тобі, Митю! Що ти кажеш таке?
- А що, - розпалювався ще більше Митько. - Рада була б!
- Та стривай!.. Щось ти вже сильно теє, перегнув.
- Чому перегнув? Приїхав якийсь науковець, професор, а то й академік. А може, просто ентузіаст-природолюб. Теж дізнався, що в озері хтось живе, і вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його хап! І готово.