- Уявляєш собі, - казав Митько. - Ліс. Кругом ні душі. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені - ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом ні душі.
- Угу, - і собі облизувався.
- З одного боку пляж, а з другого берег урвистий травою поріс, кущами. І дерева… А до села кілометрів зо три, якщо не більше. А на багатті казанок із юшкою.
- Та ти вже казав про казанок.
- Ну то й що! Про приємне і казати приємно.
- А як бабуся не дозволить?
- Чия? Моя? Хе-ге, та ти її просто не знаєш! Бабуся - во! Ночувати, правда, може, й не відпустить, а так - скільки завгодно.
- От якби ще й ночувати, - зітхав я.
- Та стривай. Хай спершу хоч до села відпустять, а там видно буде.
Отож ми й докучати моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня:
- Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі!
Але батьки дуже сумнівалися, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам.
- Уявляю собі, що вони там вироблятимуть, - хитала головою мама.
- Двоє лобуряк на голову старенькій жінці, - і собі докидав тато. І тільки моя бабуся підтримувала нас.
- Не такій уже й старенькій, - казала вона. - Ми з нею однолітки.
І тепер, коли я згадав про Митькову бабусю, то миттю повернув до друга своє, як то пишуть, «радісно-збуджене» обличчя.
- Ти гадаєш?
- Та я певен цього.
- Але чому?
- А де ж ми, на твою думку, будемо збирати отих любих хрущиків і метеликів? Щось давненько я вже не бачив у нашому місті довгоносиків. А ти? Може, ти знаєш, на якій вулиці вони оселились? Тоді нам не треба нікуди їхати.
Надія у вигляді колекції пронизаних шпильками жучків заграла перед моїми очима.
- Митьку, ти геній!