Я прийняв душ, одягся і пішов у рубку. Недавні неприємні відчуття знов оволоділи мною. Не хотілося ні з ким розмовляти, не хотілося нікого бачити. Вандерхузе здав вахту і пішов спати, повідомивши, що довкола корабля нічого не відбувається і що через шість годин мене змінить Комов.
Була рівно двадцять друга година за бортовим часом. На екрані вигравали сполохи над хребтом, дув сильний вітер з океану — рвав у клоччя туманну шапку над гарячою трясовиною, притискав до промерзлого піску голі кущі, жбурляв на пляж клоччя миттєво замерзаючої піни. На посадочній смузі, злегка хилячись назустріч вітру, стовбичив самотній Том. Усі його сигнальні вогні повідомляли, що він у простої, ніяких завдань не має і перебуває в готовності виконати будь-який наказ. Дуже сумний пейзаж. Я ввімкнув зовнішню акустику, десь хвилину послухав ревіння океану, свист і завивання вітру, дрібний стукіт крижаних крапель по обшивці і знову відключився.
Я намагався уявити собі, що зараз робить Малюк, згадав гарячий пористий туман, розмиті згустки світла, а точніше — не світла, звичайно, а тепла, і це рівне сяйво, наповнене кашею дивних звуків, і загадковий стрій відображень, що не були відображеннями… Ну що ж, йому там, напевно, тепло, затишно, звично і є, ой є, про що помислити. Забився, напевно, в який-небудь кам’яний кут і важко переживає образу, якої завдала йому Майка. («Мам-мо…» — «Так, дзвіночку», — пригадав я.) З точки зору Малюка все це має виглядати вкрай нечесно. Я б на його місці більше сюди ніколи не прийшов… А Комов так зрадів, коли Майка начепила на Малюка свій обруч. «Молодець, Майє, — сказав він. — Це чудовий шанс, я б не ризикнув…» Втім, однаково з цієї ідеї нічого не вийшло б. Усе-таки конструктори ТО багато чого не додумали. Об’єктив, наприклад, треба було зробити стерео… Хоча, звичайно, ТО призначається зовсім для інших цілей… Але дещо підглянути все-таки вдалося. Скажімо, як Малюк летів. Тільки — яким чином летів, чому летів, на чому летів?.. І ця сцена біля розбитого «Пелікана»… Планета невидимок. Так, напевно, цікаві речі можна було б тут побачити, якби Комов дозволив запустити сторожа-розвідника. Може, тепер дозволить? Та й сторожа-розвідника не треба. Для початку просто пройтися локатором-пробником по обрію…
Заспівав радіовиклик. Я підійшов до рації. Незнайомий голос дуже ввічливо, я б навіть сказав — боязко, попросив Комова.
— Хто викликає? — поцікавився я не дуже привітно.
— Це такий член Комісії з контактів. Горбовський моє прізвище. — Я сів. — Мені дуже треба поговорити з Геннадієм Юрійовичем. Чи він, може, спить?
— Зараз, Леоніде Андрійовичу, — забурмотів я. — Одну хвилинку, Леоніде Андрійовичу… — Я квапливо увімкнув інтерком. — Комова в рубку, — сказав я. — Терміновий виклик з бази.
— Та не такий уже й терміновий… — запротестував Горбовський.
— Викликає Леонід Андрійович Горбовський! — урочисто додав я в інтерком, щоб Комов там не дуже довго бабрався.
— Молодий чоловіче… — покликав Горбовський.
— На вахті Стась Попов, кібертехнік! — відрапортував я. — Упродовж моєї вахти ніяких подій не сталося!
Горбовський помовчав, потім невпевнено промовив:
— Вільно…
Почувся стукіт квапливих кроків, і до рубки швидко зайшов Комов. Обличчя його було змарніле, очі скляні, під очима темні кола. Я піднявся і поступився йому місцем.
— Комов слухає, — промовив він. — Це ви, Леоніде Андрійовичу?
— Це я, здрастуйте… — обізвався Горбовський. — Слухайте, Геннадію, а чи не можна зробити так, щоб ми бачили один одного? Тут якісь кнопки…
Комов тільки глянув на мене, а руки мої самі простяглися до пульта і підключили візор. Ми, радисти, зазвичай тримаємо візор відключеним. З різних причин.
— Ага, — задоволено сказав Горбовський. — Ось я вас починаю бачити.
На нашому екрані теж з’явилося зображення — знайоме мені з портретів і описів подовгасте і ніби злегка втиснуте всередину обличчя Леоніда Андрійовича. Щоправда, на портретах він зазвичай виглядав таким собі античним філософом, а зараз вигляд мав дещо похнюплений, розчарований, і на широкому качачому носі його, на мій подив, була подряпина — мені здається, зовсім свіжа. Коли зображення встановилося, я відступив і тихенько всівся на місце вахтового. В мене з’явилося сильне передчуття, що мене зараз проженуть, тому я взявся зосереджено роздивлятися шарпані ураганом околиці.
Горбовський сказав:
— По-перше, дуже вам дякую, Геннадію. Я переглянув усі ваші матеріали і мушу вам сказати, що це щось особливе. Шалено цікаво. Винахідливо, витончено… блискавично…
— Приємно чути, — уривчасто сказав Комов. — Але?