У коридорі Вандерхузе повідомив мені:
— Майка обідає.
— Істеричка, — сказав я зі злістю.
— Навпаки. Я сказав би, що вона спокійна і задоволена. І жодних слідів каяття.
Ми разом зайшли до кают-компанії. Майка сиділа за столом, їла суп і читала якусь книжку.
— Здоров, арештанте, — сказав я, всідаючись перед нею зі своєю склянкою.
Майка відірвалася від книжки і поглянула на мене, примруживши одне око.
— Як начальство? — поцікавилася вона.
— У тяжких роздумах, — сказав я, розглядаючи її. — Вагається, повісити тебе на фок-реї негайно чи довезти до Дувра, де тебе повісять на ланцюгах.
— А що на горизонтах?
— Без змін.
— Так, — сказала Майка, — тепер він більше не прийде.
Вона сказала це з явним задоволенням. Очі в неї були веселі та відчайдушні, як і раніше. Я відсьорбнув томатного соку і скосив очі на Вандерхузе. Вандерхузе похмуро їв мій салат. Мені раптом спало на думку: таж наш капітан радий-радесенький, що не він командує в цій компанії.
— Так, — сказав я, — схоже на те, що контакт ти нам зірвала.
— Грішна, — коротко відповіла Майка і знову втупилася у книгу. Тільки вона не читала. Вона чекала продовження.
— Будемо сподіватися, що справи не такі вже й кепські, — сказав Вандерхузе. — Будемо сподіватися, що це просто чергове ускладнення.
— Ви гадаєте, Малюк повернеться? — запитав я.
— Гадаю, так, — сказав Вандерхузе, зітхнувши. — Він надто любить ставити запитання. А тепер у нього з’явилася сила-силенна нових. — Він доїв салат і підвівся. — Піду в рубку, — повідомив він. — Відверто кажучи, це дуже негарна історія. Я розумію тебе, Майко, але жодною мірою не виправдовую. Знаєш, так не чинять…
Майка нічого не відповіла, і Вандерхузе пішов собі, штовхаючи перед собою столик. Як тільки його кроки стихли, я запитав, намагаючись говорити ввічливо, але суворо:
— Ти це зробила навмисно чи випадково?
— А ти як гадаєш? — запитала Майка, втупившись у книжку.
— Комов узяв провину на себе, — сказав я.