— Ось, — сказав Комов. — Можете помилуватися. Три з половиною кадри.
Було чути, як Вандерхузе стурбовано засопів. Я не втримався і озирнувся на них. Нічого не було видно за їхніми зсунутими докупи головами, тому я встав і підійшов. На екрані було те саме, що я побачив останньої миті, але не встиг сприйняти. Зображення було пречудове, і все ж таки я зовсім не розумів, що це таке. Багато людей, багато чорних постатей, абсолютно однакових, вишикуваних у шаховому порядку. Стояли вони мовби на рівній і добре освітленій площі. Передні постаті були більшими, останні, у повній відповідності із законами перспективи, меншими. Втім, ряди здавалися безконечними і десь удалині зливалися в суцільні чорні смуги.
— Це Малюк, — промовив Комов. — Упізнаєте?
До мене дійшло: дійсно, це був Малюк, повторений, як у незчисленних дзеркалах, незчисленну кількість разів.
— Схоже на багаторазове відображення, — пробурмотів Вандерхузе.
— Відображення… — повторив Комов. — А де ж тоді відбиття лампи? І де в Малюка тінь?
— Не знаю, — чесно зізнався Вандерхузе. — Дійсно, тінь має бути.
— А ви що думаєте, Стасю? — запитав Комов, не обертаючись.
— Нічого, — коротко сказав я і повернувся на своє місце.
Насправді я, звичайно, думав, у мене мізки рипіли — так я думав, але придумати нічого не міг. Понад усе мені це нагадувало формалістичний малюнок пером.
— Що ж, небагато ми дізналися, — промовив Комов. — Навіть вовни жмут виявився нікудишнім…
— Охо-хо-хо-хохонюшки, — промовив Вандерхузе, важко підвівся і вийшов.
Мені теж дуже хотілося вийти і подивитися, як там Майка. Та я глянув на хронометр — до закінчення передачі залишалося ще хвилин десять. Комов шурхотів і вовтузився у мене за спиною. Потім його рука простяглася через моє плече, і на пульт перед і мною ліг блакитний бланк радіограми.
— Це пояснювальна записка, — сказав Комов. — Надішліть відразу ж після закінчення передачі запису.
Я прочитав радіограму.
ЕР-2, Комов — база, Горбовському. Копія: центр, Бадеру. Надсилаємо вам запис з передавача типу ТГ. Носій Малюк. Запис вівся з 13.46 до 17.02 БЧ. Перерваний внаслідок випадкового ввімкнення лампи-спалаху через мою недбалість ситуація на даний момент непевна.
Я не зрозумів і перечитав радіограму ще раз. Потім озирнувся на Комова. Він сидів у попередній позі, поклавши підборіддя на сплетені пальці, і дивився на оглядовий екран. Не можна стверджувати, що гаряча хвиля вдячності накрила мене з головою. Ні, цього не було. Надто мало симпатії відчував я до цього чоловіка. Але треба було віддати йому належне. У такій ситуації не кожен учинив би так рішуче і просто. І, власне, несуттєво, чому він саме так учинив: чи тому, що пожалів Майку (сумнівно), чи засоромився своєї різкості (більше скидається на правду), чи тому, що належить до керівників того типу, які цілком щиро вважають провини підлеглих своїми провинами. У будь-якому випадку, для Майки небезпека пташечкою вилетіти з космосу істотно поменшала, а позиція і реноме самого Комова помітно погіршилися. Гаразд, Геннадію Юрійовичу, при нагоді це вам зарахується. Такі дії слід всіляко заохочувати. А з Майкою ми ще поговоримо. Справді-бо, якого дідька? Що вона — маленька? У ляльки вона тут гратися вирішила?
Автомат дзенькнув і вимкнувся, я взявся за радіограму. Увійшов Вандерхузе, штовхаючи перед собою столик на колесах. Зовсім безшумно і з незвичайною легкістю, яка зробила би честь найкваліфікованішому кіберу, він поставив тацю з тарілками біля правого ліктя Комова. Комов розгублено подякував. Я взяв собі склянку томатного соку, випив і налив ще.
— А салат? — засмучено запитав Вандерхузе.
Я похитав головою і сказав у спину Комова:
— У мене все закінчено. Можна бути вільним?
— Так, — відповів Комов, не обертаючись. — З корабля не виходити.