— Дуже сумна знахідка, Стасю. Ми знайшли загиблий корабель.
Я конвульсивно ковтнув і запитав:
— Наш?
— Так. Наш.
Майка виповзла з глайдера, мляво махнула мені рукою і попрямувала до корабля.
— Багато жертв? — поцікавився я.
— Двоє, — відповів Вандерхузе.
— Хто? — з важким серцем запитав я.
— Поки що не знаємо. Це старий корабель. Аварія сталася багато років тому.
Він узяв мене під руку, і ми разом пішли слідом за Майкою. Мені трохи відлягло від серця. Спочатку я, звичайно, вирішив, що розбився хтось із нашої експедиції. Але все одно…
— Ніколи мені ця планета не подобалася, — вирвалось у мене.
Ми зайшли в кесон, роздяглись, і Вандерхузе почав ретельно обчищати свою доху від присталих реп’яхів і колючок. Я не став його чекати і пішов до Майки. Майка лежала на ліжку, підібгавши ноги, повернувшись обличчям до стіни. Ця поза мені відразу дещо нагадала, і я сказав собі: ану ж бо, спокійніше, без усіляких там шмарклів і співчуттів. Я сів за стіл, побарабанив пальцями і поцікавився найділовішим тоном:
— Слухай, корабель дійсно старий? Вандер каже, що він розбився багато років тому. Це так?
— Так, — не відразу відповіла Майка у стіну.
Я покосився на неї. Гострі котячі кігті проборознили по моїй душі, але я продовжував усе так само діловито:
— Скільки це — багато років? Десять? Двадцять? Нісенітниця якась виходить. Планету ж було відкрито лише два роки тому…
Майка не відповіла. Я знову побарабанив пальцями і сказав уже нижчим тоном, але все ще по-діловому:
— Хоча, звичайно, це могли бути першопрохідники… Які-небудь приватні дослідники… Як я зрозумів, їх там було двоє?
Тут вона раптом підхопилася на ліжку і сіла обличчям до мене, впершись долонями у покривало.
— Двоє! — крикнула вона. — Так! Двоє! Коряжино ти бездушна! Дровиняко!
— Зачекай, — промимрив я спантеличено. — Чого ти…
— Ти чого сюди прийшов? — продовжувала вона майже пошепки. — Ти до роботів своїх іди, із ними й обговорюй, скільки там років минуло, яка нісенітниця виходить, чому їх там двоє, а не троє, не семеро…