— Ми тебе чекали, Малюче, — сказав я.
Він почав дивитися на мене. Я ледве утримався, щоб не відвести очей. Страшненьке все ж таки було в нього обличчя.
— Навіщо ти мене чекав?
— Ну, як навіщо… — Я дещо розгубився, але мені відразу майнула думка. — Ми нудьгуємо без тебе. Нам без тебе погано. Немає задоволення, розумієш?
Малюк підхопився і відразу ж знову сів. Дуже незручно сів — я б так не просидів і двох секунд.
— Тобі погано без мене?
— Так, — сказав я рішуче.
— Феноменально, — промовив він. — Тобі погано без мене, мені погано без тебе. Ш-шарада!
— Ну чому ж це — шарада? — засмутився я. — Якби ми не могли бути разом, ось тоді була б шарада. А зараз ми зустрілися, можна гратися… Ось ти любиш гратися, але ти завжди грався сам…
— Ні, — заперечив Малюк, — тільки спочатку я грався наодинці. А потім я грався на озері і побачив своє зображення у воді. Хотів з ним погратися, але воно розпалося. Тоді я дуже захотів, щоб у мене були зображення, багато зображень, щоб з ними гратися. І так сталося.
Він зірвався на ноги і легко побіг по колу, залишаючи свої чудернацькі фантоми — чорні, білі, жовті, червоні, а потім сів посередині і гордовито роздивився навкруг. І мушу вам сказати, це таки було видовище: голий хлопчисько на піску, а навколо нього дюжина різнокольорових постатей у різних позах.
— Феноменально, — сказав я і глянув на Майку, запрошуючи її взяти бодай яку-небудь участь у бесіді. Мені було незручно, що я постійно розмовляю, а вона мовчить. Але вона нічого не сказала, просто похмуро дивилась, а фантоми хистко коливались і повільно танули, розповсюджуючи запах нашатирного спирту.
— Я завжди хотів запитати, — оголосив Малюк, — навіщо ви закутуєтеся? Що це таке? — Він підстрибнув до мене і смикнув за полу.
— Одяг, — сказав я.
— Одяг, — повторив він. — Навіщо?
Я розповів йому про одяг. Я не Комов. Зроду не читав лекцій, особливо про одяг. Але без зайвої скромності скажу: лекція мала успіх.
— Усі люди в одязі? — запитав вражений Малюк.
— Усі, — сказав я, щоби покінчити з цим питанням. Я не зовсім розумів, що його, власне, вражає.
— Але людей багато! Скільки?
— П’ятнадцять мільярдів.
— П’ятнадцять мільярдів, — повторив він і, виставивши перед собою палець без нігтя, почав згинати та розгинати його. — П’ятнадцять мільярдів! — сказав він і озирнувся на примарні залишки фантомів. Очі його потемнішали. — І всі в одязі… А що ще?
— Не розумію.