— Ніякого. Колір — це коли дивишся очима. Там не можна дивитися очима.
— Де — там?
— У мене. Глибоко. У землі.
— А як там на дотик?
— Чудово, — сказав Малюк. — Задоволення. Чеш-ширський кіт! У мене найкраще. Так було, поки не прийшли люди.
— Ти там спиш? — запитав Комов.
— Я там все. Сплю, їм, міркую. Тільки граюсь я тут, бо люблю дивитись очима. І там тісно гратися. Як у воді, тільки ще тісніше.
— Але ж у воді не можна дихати, — сказав Комов.
— Чому не можна? Можна. І гратися можна. Тільки тісно.
Пауза.
— Тепер ти все про мене дізнався? — спитав Малюк.
— Ні, — рішуче сказав Комов. — Нічого я про тебе не дізнався. Ти ж бачиш, ми не маємо спільних слів. Може, в тебе є свої слова?
— Слова… — повільно повторив Малюк. — Це коли рухається рот, а потім чути вухами. Ні. Це тільки в людей. Я знав, що є слова, бо я пам’ятаю. По бім-бом-брамселях. Що це таке? Я не знаю. Але тепер я знаю, навіщо більшість слів. Раніше не знав. Було задоволення говорити. Гра.
— Тепер ти знаєш, що означає слово «океан», — промовив Комов, — але океан тобі доводилося бачити і раніше. Як ти його називав?
Пауза.
— Я слухаю, — сказав Комов.
— Що ти слухаєш? Навіщо? Я назвав. Так неможливо почути. Це всередині.
— Може, ти можеш показати? — сказав Комов. — У тебе є каміння, прутики…
— Каміння і прутики не для того, щоби показувати, — оголосив Малюк, як мені здалося, сердито. — Каміння і прутики — для того, щоби думати. Коли складне питання — каміння і прутики. Коли не знаєш, яке питання, — листя. Тут багато всяких речей. Вода, лід — він добре тане, тому… — Малюк помовчав. — Нема слів, — повідомив він. — Багато всяких речей. Волосся… і багато такого, для чого нема слова. Та це там, у мене.
Почулося протяжне важке зітхання. По-моєму, Вандерхузе. Майка раптом запитала:
— А коли ти рухаєш обличчям? Що це?
— Мам-мо… — сказав Малюк ніжним нявкаючим голоском. — Лице, руки, тіло, — вів він далі Майчиним голосом, — це теж речі для роздумів. Цих речей багато. Довго все називати.