— Поглянь на екран.
Я вже й без того дивився на екран, але не бачив поки що нічого особливого. Як і раніше, палахкотіли і переливалися небесні вогні, Комов сидів у колишній позі, далекий айсберг відсвічував рожевим і зеленим. Потім я побачив.
— Над горами? — пошепки запитав я.
— Так. Саме над горами.
— Що це таке?
— Не знаю.
— Давно?
— Не знаю. Я помітив цю штуку хвилини дві тому. Думав — смерч…
Я спочатку теж подумав, що це смерч. Над блідою вищербленою лінією хребта, на тлі райдужних полотнищ підіймалося щось схоже на тонку різку — чорна крива, ніби подряпина на екрані. Ця різка ледь помітно вібрувала, гнулася, іноді ніби просідала і знову розправлялася, і було видно, що вона не гладка, а начебто суглобиста, схожа на бамбукову стеблину. Вона стирчала над хребтом, до якого було щонайменше кілометрів десять, неначе хтось вистромив із-за верхів’їв велетенське вудлище. Вона надавала знайомому пейзажеві на екрані нереального вигляду декорацій лялькового театру. Дивитись на це було якось протиприродно і моторошно-смішно, так ніби над верхів’ями з’явилася неправдоподібно величезна фізіономія. Коротше кажучи, це було шось поза всякими масштабами, щось неможливе, поза всякими уявленнями про пропорції.
— Вони? — запитав я пошепки.
— Неможливо, щоб це було природне… — промовив Вандерхузе. — І неможливо, щоб це було штучне.
Я й сам відчував те саме.
— Треба повідомити Комову, — сказав я.
— Комов відключився, — відповів Вандерхузе. Він наводив далекомір. — Відстань не змінюється. Чотирнадцять кілометрів. І ця штука страшенно вібрує, вся труситься. Амплітуда не менш як сто метрів… Зовсім неможлива річ.
— Яка ж у неї висота? — пробурмотів я.
— Близько шестисот метрів.
— Хай йому чорт, — сказав я.
Він раптом підхопився і натиснув відразу на дві клавіші: зовнішнього аварійного радіовиклику «Всім негайно повернутися на борт» та внутрішнього сигналу «Усім зібратися в рубці». Потім він повернувся до мене і незвично уривчастим голосом скомандував:
— Стасю! Швидко на пост КАЗ. Приведи у готовність носову ПМГ. Сиди і чекай. Без команди — нічого.
Я вискочив у коридор. За каютними дверима чулися приглушені уривчасті дзвінки сигналу збору. Мені назустріч мчала Майка, на ходу натягуючи куртку. Вона була в туфлях на босу ногу.
— Що сталося? — хрипким зі сну голосом запитала вона ще здалека.
Я махнув рукою і трапом зісковзнув донизу, на пост керування активними засобами. Мене злегка лихоманило, та загалом я був спокійний. У певному розумінні я був навіть гордий: ситуація складалася рідкісна. Настільки рідкісна, що я був певен: з моменту першого старту цього корабля на пост КАЗ ніхто ще не заходив — хіба що працівники космодромів для профілактичного огляду автоматики.