— Семенов? — здивовано перепитав Вандерхузе. — Гм… Ну то й що?
— Семенов-молодший, — нетерпляче сказав я. — Пасажир. Дитина.
— Яка дитина?
— Дитина Семенових! — пояснила Майка. — Розумієте, навіщо було в них це швейне обладнання? Усілякі там чіпці, сорочечки, підгузки…
— Підгузки! — повторив вражений Вандерхузе. — Так це в них народилася дитина! Так-так-так-так! Я ше здивувався, де вони підчепили пасажира, до того ж однофамільця! Мені й на гадку… Ну звичайно!
Заспівав радіовиклик. Я машинально відгукнувся. Це виявився Вадик. Говорив він напівголосно — мабуть, боявся, що засічуть…
— Що там у вас, Стасю? Тільки швидко, ми зараз знімаємося…
— Таке швидко не розповіси, — відрубав я невдоволено.
— А ти двома словами. Корабель Блукачів знайшли?
— Яких Блукачів? — здивувався я. — Де?
— Ну, цих… яких Горбовський шукає…
— Хто знайшов?
— Ви знайшли! Адже знайшли? — Голос його раптом змінився. — Перевіряю настройку, — суворо промовив він. — Вимикаюся.
— Що там знайшли? — запитав Вандерхузе. — Який ще корабель?
Я відмахнувся.
— Це так, цікаві… Отже, народився він у квітні сорок сьомого, а востаннє на зв’язок вони виходили у травні сорок восьмого… Якове, як часто вони мали виходити на зв’язок?
— Раз на місяць, — відповів Вандерхузе. — Якщо корабель перебував у вільному пошуку…
— Хвилиночку, — сказав я. — Травень, червень…
— Тринадцять місяців, — випередила мене Майка.
Я не повірив і перерахував сам.
— Так, — сказав я.
— Неймовірно, правда?