— Дякую, — сказав я і відсьорбнув.
Майка підвела голову.
— А, це ти? — промовила вона незадоволено. — Тобі чого?
— Просто зайшов, — відповів я добродушно. — Нагулялася?
— І не думала, — заперечила вона, забираючи в мене пляшку. — Сиджу як проклята, вчора ввечері не працювала, назбиралося тут всячини… Яке там гуляння!
Вона повернула мені пляшку, я машинально відсьорбнув, відчуваючи якусь тривогу, і тут з моїх очей ніби полуда спала: Майка була вдягнута по-домашньому, у свою улюблену пухнасту кофту і шорти, на її голові була хустка, і волосся під нею було вологим.
— Ти була в душі? — тупо запитав я.
Вона щось відповіла, та я й так усе зрозумів. Я підвівся. Я акуратно поставив пляшку на стілець. Я пробурмотів щось, не пам’ятаю — що. Якимось чином я опинився у коридорі, потім у своїй каюті, загасив навіщось верхнє світло, увімкнув навіщось нічничок, ліг на ліжко і повернувся обличчям до стіни. Мене знову трусило. Пам’ятаю, в голові моїй крутились якісь уривчасті думки, щось на зразок: «Тепер уже справді все пропало, все дарма, все остаточно і безповоротно». Я спіймав себе на тому, що знову прислухаюся. І я знову щось чув, щось недоладне. Тоді я рвучко піднявся, поліз у нічний столик, узяв пігулку снодійного й поклав під язик. Потім я знову ліг. По стінах тупотіли ящірки, затінена стеля повільно поверталась, нічник то зовсім згасав, то розгорявся нестерпно яскраво, мухи, гинучи, завзято зуділи по кутках. Здається, приходила Майка, дивилась на мене з турботою, чимось укрила і зникла, а потім з’явився Вадик, усівся мені в ногах і сказав сердито: «Чого ти тут вилежуєшся? Ціла комісія тебе чекає, а ти розлігся». — «Та ти голосніше говори, — сказала йому Нінон, — у нього щось із вухами, він не чує». Я зобразив на фізіономії кам’яну міну і сказав, що все це маячня. Я підвівся, і всі разом ми ввійшли в розбитий «Пелікан», уся органіка в ньому розпалась і стояв гострий нашатирний запах, як тоді в коридорі. Та це був не зовсім «Пелікан», скоріше за все це був будмайданчик, копошилися мої хлоп’ята, посадочна смуга дивовижно виблискувала під сонцем, і я все боявся, що Том наїде на дві мумії, які лежали впоперек, тобто це всі думали, що мумії, а насправді то були Комов і Вандерхузе, тільки треба було, щоб цього ніхто не помітив, бо вони розмовляли, а чув їх тільки я. Та від Майки не сховаєшся. «Хіба ви не бачите, що йому погано?» — докірливо сказала вона й поклала мені на рот і на ніс хусточку, змочену в нашатирному спирті. Я мало не задихнувся, затрусив головою і сів на ліжку.
Очі в мене були розплющені, й у світлі нічника я відразу побачив перед собою людину. Вона стояла біля самого ліжка і, нахилившись, уважно дивилася мені просто в обличчя. У слабкому світлі вона здавалася темною, майже чорною — примарна скособочена постать без обличчя, невиразна, без чітких контурів, і такий самий невиразний, нечіткий відблиск лежав у неї на грудях і на плечі.
Вже точно знаючи, чим це скінчиться, я простяг до неї руку, проте моя рука пройшла крізь неї, наче крізь повітря, а вона заколихалася, почала танути і через кілька секунд безслідно зникла. Я відкинувся на спину та заплющив очі. А ви знаєте, що в алжирського дея під самим носом ґуля? Під самісіньким носом… Я був мокрий ніби миша, і мені було нестерпно гаряче, я майже задихався.
Я прокинувся пізно, з важкою головою і з твердим наміром відразу ж після сніданку усамітнитися де-небудь із Вандерхузе й викласти йому все. Здається, ніколи у своєму житті я не почувався таким нещасним. Усе було закінчено для мене, тому я навіть не став робити зарядку, а просто прийняв посилений іонний душ і побрів до кают-компанії. Вже на порозі я усвідомив, що вчора ввечері через усі мої неприємності я геть забув віддати кухарю розпорядження стосовно сніданку, і це мене остаточно доконало. Пробурмотівши якесь нерозбірливе привітання і відчуваючи, що від горя та сорому почервонів наче варений рак, я всівся на своє місце і похмуро оглянув стіл, намагаючись ні з ким не зустрічатись поглядом. Трапеза була, прямо скажем, монастирська, послушницька була трапеза. Всі харчувались чорним хлібом і молоком. Вандерхузе посипав свій кусень сіллю. Майка помастила свій шмат маслом. Комов жував хліб усухом’ятку, навіть не торкаючись до молока.
Я не мав ані найменшого апетиту — подумати було страшно жувати що-небудь. Я взяв собі склянку молока, відсьорбнув. Боковим зором я бачив, що Майка дивиться на мене і що їй дуже кортить запитати, що зі мною взагалі. Однак вона нічого не запитала, а Вандерхузе почав багатослівно розумувати, яка це з медичної точки зору корисна річ — розвантажувальний день, і як добре, що в нас сьогодні саме такий сніданок, а не який-небудь інший. Він у подробицях пояснив нам, що таке піст і що таке великий піст, і з повагою відгукнувся про ранніх християн, котрі добре знали свою справу. Заразом він розповів нам, що таке масниця, та, втім, досить скоро відчув, що надто захоплюється описом млинців з ікрою, з баликом, із сьомгою та іншою смакотою, обірвав себе й почав дещо утруднено розправляти бакенбарди. Розмова не в’язалась. Я тривожився за себе, Майка тривожилася за мене. Що ж до Комова, то він знову, як і вчора, був явно не в своїй тарілці. Очі в нього почервоніли, він здебільшого дивився у стіл, проте час від часу підіймав голову й озирався, наче хтось його гукав. Він страх скільки накришив навколо себе хліба і продовжував кришити, так що мені закортіло вдарити його по руках, як маленького. Так ми й сиділи журливою компанією, а бідний Вандерхузе із сил вибивався, намагаючись нас розвіяти.
Він саме поневірявся з якоюсь довжелезною сумною історією, яку вигадував на ходу і ніяк не міг вигадати до кінця, як раптом Комов видав дивний стиснутий звук, наче сухий шматок хліба став йому нарешті поперек горла. Я поглянув на нього через стіл ізлякався. Комов сидів прямий, ухопившись обома руками за край стільниці, червоні очі його вилізли з орбіт, він дивився кудись повз мене і стрімко бліднув. Я обернувся. Я завмер. Біля стіни, між фільмотекою і шаховим столиком, стояла моя недавня примара.
Тепер я бачив її досить чітко. Це була людина, у будь-якому випадку — гуманоїд, маленький, худющий, геть голий. Шкіра його була темна, майже чорна, і блищала, наче вкрита олією. Обличчя його я не розгледів чи не запам’ятав, але мені відразу кинулось у вічі, як і в моєму нічному жахітті, що ця людинка була вся якась скособочена і наче розмита. І ще — очі: великі, темні, зовсім нерухомі, сліпі, як у статуї.
— Так он же він! Он він! — гаркнув Комов.
Він показував пальцем у зовсім інший бік, і там у мене на очах просто з повітря виникла нова постать. Це була та сама застигла лискуча примара, але тепер вона застигла у стрімкому ривку, на бігу, як фотографія спринтера на старті. 1 в ту ж мить Майка кинулась їй в ноги. З гуркотом полетіло вбік крісло, Майка з войовничим лементом проскочила крізь мару і врізалася в екран відеофона. Я ще встиг помітити, як мара заколивалась і почала танути, а Комов уже кричав:
— Двері! Двері!
І я побачив: хтось маленький, білий і матовий, наче стіна кают-компанії, зігнувшись у нечутному бігу, прослизнув у двері й зник у коридорі. І тоді я кинувся за ним.
Тепер про це сором згадувати, але тоді мені було зовсім байдуже, що це за істота, звідки вона, чому вона тут і навіщо, — я відчував тільки безмірне полегшення, вже розуміючи, що від цієї хвилини безповоротно закінчилися всі мої жахи та страхи, і ще я відчував палке бажання наздогнати, схопити, скрутити і притягнути.
У дверях я зіткнувся з Комовим, збив його з ніг, спіткнувся об нього, пробігся коридором навкарачки. Коридор був уже порожній, тільки різко і знайомо пахло нашатирним спиртом, позаду щось кричав Комов, дрібно вистукували підбори. Я підскочив, промчав через кесон, пірнув у люк, який ще не встиг зарости перетинкою, і вилетів назовні, в бузкове сяйво сонця.
Я відразу помітив його. Він біг до будмайданчика, біг легко, ледь торкаючись замерзлого піску босими ногами, він був такий самий скособочений і якось дивно рухав на бігу розведеними ліктями, але тепер він був не темний і не матово-білий, а світло-бузковий, і сонце відсвічувало на його худих плечах і боках. Він біг просто на моїх кіберів, і я сповільнив крок, сподіваючись, що зараз він злякається і поверне праворуч або ліворуч. Проте він не злякався, він проскочив у десятьох кроках від Тома, і я очам своїм не повірив, коли цей величавий дурень ввічливо просигналив йому звичайне «чекаю наказів».
— До болота! — захлинався позаду голос Майки. — Притискай його до болота!