— Авжеж, — кивнув я. — Його зустрів знайомий, розповів страшну історію, а той і дуба врізав. Тільки навіщо було обливати його мастикою? Може, щоб оклигав після непритомності?
— Хтозна… Це вже ти маєш сказати.
— Але тепер твоя черга розповідати.
— Розповісти неважко. Кепсько тільки, що я не можу довести остаточно.
Паганіні востаннє затягнувся й спритно викинув недокурок у відчинене вікно.
— Ну, а все-таки? — поквапив я.
Мені здалося, що він тягне розмову не без причин. І, як виявилось, я не помилився.
— Куди ти подів цигарки? — невдоволено запитав Паганіні, наче йшлося не про мої цигарки, а про його.
Я зітхнув, дістав пачку, пригостив давнього друга й знову поквапив його:
— Ну, давай далі!
— Деякі деталі змушують мене припустити, що смерть могла настати і внаслідок ураження електричним струмом…
Паганіні випустив густий струмінь диму й подивився на мене, приховуючи задоволення. Це його сюрприз. Коли вже починає надто затягувати розмову, то не тільки, аби викурити зайву цигарку, а й щоб піднести тобі якусь несподіванку.
— Які деталі ти маєш на увазі? — попитав я. — Чи не знайшов ти знаки від електрики? Якщо було ураження струмом, мають бути й сліди ураження.
— Отож-бо й воно, що слідів немає… Але це ще не виключає можливості… Особливо при такій тонкій шкірі, як у нашого пацієнта.
— Електричний струм… Серед вулиці… — уголос міркував я.
— Чого ти дивуєшся? Цілком можливо, — озвався Паганіні. — Його зустрів отой, що розповів страхітливу історію… Сказав «доброго здоров'я» і в темряві замість руки подав оголений дріт…
— Браво, — вигукнув я в стилі мого співрозмовника й швидко покинув цю «затишну» установу.
Певен, що ті, хто мене знав, вже бачать, як я поринув у мурашник міста, шукаючи доказів та спеціалістів з електричної стихії. От і купив їх! Інспектор, мов запеклий бюрократ, замкнувся в своєму кабінеті, розклав стоси пожовклих рукописів і заглибився в читання.
Якщо хочеш проникнути в життя якоюсь людини, коли цієї людини вже немає серед живих, єдиний вихід — звернутися до її мемуарів. На жаль, люди нині дуже зайняті і рідко лишають по собі мемуари. Так трапилося й з Медаровим, хоч він і не міг поскаржитися на перевантаженість. Мати двадцять років вільного часу й не лишити мемуарів, це справді неподобство.
А втім, коли немає мемуарів, можна вдовольнитися протоколами судової справи. Документів по справі «Комети» багато, але нотатки, які я зробив, читаючи їх, дуже скромні: кілька імен, кілька вихідних точок. Далі слід губиться у невідомості, але важливо, що ми на правильному шляху. Трохи читання, декілька довідок по телефону, і ось ми вже на старті. Зранку я не бачив жодної стежки, а тепер маю навіть дві. Щоб не плутати, я дав їм назви. Перша — Ілієв, друга — Танев. Час добрий!
Раз мова зайшла про час, то слід уточнити, що в момент, коли я надівав уже просохлий плащ, була шоста година. Робочий день давно скінчився, принаймні для багатьох. Зайве підкреслювати, що я не належу до них.
О цій порі трамваї переповнені, тож я знову вирішив іти пішки. Не знаю, чи казав я, що такі прогулянки мені на користь. Крокуючи, примушуєш і свої думки іти я тобою в ногу. Взагалі підтримується добра ділова атмосфера. Дехто вважає, що наша робота — це здебільшого чатувати з пістолетом у темряві, звідки має вискочити вбивця, чи розглядати через потужну лупу відбитки пальців. А нам доводиться багато думати й розмовляти, щоправда, на строго визначені теми.