- Ну, що це? - спитала Ксанда.
- Бризки фарби, - збрехав я. - Пам'ятаєш, кiлька днiв тому я фарбував плiнтуси?
- Не пам'ятаю, - сказала Ксанда, недбалим рухом вiдкидаючи волосся з чола.
- Виходить, забула, - мовби мiж iншим докинув я, милуючись нею. Я завжди милувався нею - i коли тривожився, i коли сварився з нею, тiльки намагався не зiзнаватися собi в цьому.
- Я не могла забути! - наполягала Ксанда.
- Ну то я забув тобi сказати, - мовив я примирливо, обiймаючи її за плечi, пiдкреслюючи i тоном, i винуватою усмiшкою, що йдеться про пусте.
Вона вийшла з кiмнати, похитуючи повними стегнами, а я опустився на стiлець, втупивши очi в бризки "фарби". Часом я вiдчував на своїй потилицi важкий погляд. Озирався, але позад мене нiкого не було.
Зрештою я рвучко пiдвiвся iз стiльця i зненацька побачив два червонуватих свiтлячки, що втупилися в мене з шафи. Я iнстинктивно подався назад, але одразу ж засоромився свого страху.
Свiтлячки виявилися очима Бiдолахи. Вiн сидiв на шафi, тому ми й не побачили його. Однак вiн же нас прекрасно бачив. I не пiдiйшов, не вiдгукнувся. Чому?
- Йди-но сюди, Бiдолахо, - покликав я. - Йди сюди, чого ж це ти?
Довелося кiлька разiв погукати його, вiн нiби вийшов iз забуття i впiзнав мене. З його червонуватих очей немовби сповзла полуда, вони втратили нерухомiсть, яка лякала, i дивилися тепер, як i ранiше, вiддано й лагiдно.
Я покликав Ксанду i Гуруу. Коли син побачив улюбленця, сльози миттю висохли на його личку. Я зняв Бiдолаху з шафи, почухав йому за вухом, i вiн з насолодою примружився.
Гуруу враз вихопив його в мене i притис до себе. Звiрятко лизало йому лице вузьким рожевим язиком.
Менi вдалося умовити себе, що в мене розладналися нерви, тому й уявляються рiзнi страхи. А сульгiпа Маса ще знайдеться. Мабуть, теж сидить десь за шафою або в комiрчинi. Та зовсiм заспокоїтись я не мiг. Коли Гуруу заявив, що вiзьме Бiдолаху з собою в лiжко, я рiшуче заперечив. Зрештою домовилися, що Бiдолаха лишиться ночувати в його спальнi, але на килимку, в кутку, де ранiше спала Маса.
Заснути я не мiг. Менi вчувалися шерехи, кошлатi тiнi падали на стiни. Я раз у раз прислухався. Все було спокiйно. Але тiльки-но я схиляв голову на подушку, шерехи чулися знову. Кiлька разiв я заходив до спальнi сина. Як би тихо я не ступав, на звук моїх крокiв Бiдолаха незмiнно зводив голову.
Зрештою я перенiс його разом з килимком за дверi спальнi i тiльки тодi, заспокоєний, заснув.
Уже вдосвiта менi вчувся крик дружини. Та сон був такий тяжкий, що я не одразу збагнув, звiдки вiн долинув. "Може, приснилося?" подумав, прокидаючись.
Навкруги панувала тиша, цiлковита тиша, як i має бути в домi, де все мирно спить. Та ось я розчув рипiння дверей. Воно долинуло вiд спальнi дружини.
- Ксандо, - тихо покликав я.
Вiдповiдi не було, але рипiння повторилось.
- Це ти, Ксандо? - спитав я голоснiше.
I знову нiхто не вiдповiв, хоча дверi продовжували рипiти.