Жiнка зрозумiла значення його усмiшки, злегка порожевiла i усмiхнулась у вiдповiдь:
- Вибачте, є такий грiх - цiкава...
- Довго вiн пробув у вас?
- З пiвгодини, не бiльше. У нього спочатку щось не все було гаразд з апаратом. Ми майже не розмовляли. Вiн сам, певно, не дуже балакучий, а я готувалася до вистави, всi думки вже на сценi...
- Як ви почуваєтесь тепер?
- Нормально. Нога ще, правда, поболює, але повернулась колишня рухливiсть i реакцiї. Ноги вже мої. I, знаєте, все, що сталося, здається чимось нереальним, наче й не було нiчого. А може, менi тодi все просто привидiлось? Нервовий стрес?
- Вас же оглядали лiкарi. Перевiряли реакцiї...
- Так, так. Але як же воно так швидко зникло?..
- Може, вам здається, що минуло? А якiсь слiди таки зосталися?
- Нi, нi, що ви? Трохи вмiю за собою спостерiгати, актрисi, знаєте, належить. I наш лiкар каже, що все в нормi.
"Це я також мушу з'ясувати, - подумав Трофиновський. - Якщо пiдтвердиться... Що ж, це буде вагомою пiдставою на його затримання..." Вiн спитав:
- Може, ви пригадали ще якiсь деталi...
- Он воно що... Скажiть вiдверто - моя вiдповiдь вас не задовольняє? Дуже шкода, але бiльше я нiчого не можу пригадати, слово честi. Надто вiн був якимось непримiтним... Такий собi звичайний сiрий горобець, котрий не вiдрiзняється вiд iнших сiрих пташок. Навiть не скуйовджений... Гладенька зачiска з акуратним продiлом... i, здається, все.
- Дякую, - мовив Трофиновський, пiдводячись i незграбно цiлуючи простягнуту руку балерини. Нiколи ранiше вiн не цiлував жiнкам руки, але ця зворушила його своєю беззахисною щирiстю, невгамовним бажанням подобатись.
- За що ж дякувати, якщо я нiчим вам не допомогла?
- Допомогли, та ще й як! - озвався слiдчий. Це не були просто ввiчливi слова. У вiдповiдях балерини крилося пiдтвердження його здогадки.
VIII
"Нi, вiн не був наївним. Вiн добре знав, що робить. Вiн тiльки не мiг передбачити всiх наслiдкiв. I деякi з них неодмiнно спробує виправити. Треба, щоб вiн якнайшвидше довiдався про них..."
Слiдчий зателефонував до редакцiї мiської газети знайомому журналiстовi, домовився про статтю i термiни її публiкацiї. Потiм поїхав до медiнституту.
Там його зустрiв давнiй приятель Кость Жилко. Колись вони разом кiнчали середню школу. Вiдтодi Кость встиг захистити кандидатську дисертацiю, стати одним з провiдних фiзiотерапевтiв. Побачивши Трофиновського, швидко пiшов йому назустрiч, картинно розкинувши руки:
- Вiтаю тебе, лiкарю недуг людських, - голосно промовив вiн, i двi дiвчини в бiлих халатах одразу ж озирнулися.
- Все блазнюєш, - тихо буркнув Трофиновський.