Ренн почухав великим пальцем свій червоний ніс і сказав:
— Я не, встиг глибше копнути. А чого ти питаєш?
— Того, що цю справу передали мені. Ти хіба не знаєш? Своєрідна трудова терапія.
— Ні, таки кумедна справа, — сказав Ренн. — Наче початок детективного роману. Вбитий дід у кімнаті, замкненій зсередини. А тут ще…
Він замовк, наче засоромився чогось. Ця його звичка багатьох дратувала. Весь час із нього доводилось витягати слова. Наприклад, запитувати:
— Ну, що ще?
— Та ні, просто Гунвальд сказав, що я мав би негайно арештувати самого себе.
— Чого?
— Як підозрюваного. Ні, ти гладь! Адже я міг би сам його застрілити зі свого кабінету. Крізь вікно.
Мартін Бек нічого не відповів, і Ренн відразу зніяковів.
— Та ні, він, звичайно, пожартував. А крім того, Свердове вікно було замкнене зсередини, завіса опущена й шибки цілі. Та й…
— Що ще?
— Та й з мене нікчемний стрілець. Якось я не влучив у лося з восьми метрів. Після того батько не давав мені рушниці. Я тільки носив термос, горілку і їжу. Тож…
— Що?
— Та ні, адже звідси до того вікна метрів двісті. Якщо я з восьми не влучив у лося з рушниці, то з пістолета взагалі і в той будинок не влучу. Ох, вибач, я не хотів…
— Що не хотів?
— Та ні, тебе, мабуть, дратує, що я весь час торочу про пістолети, про стрільбу.
— Анітрохи. Але що ти все таки встиг зробити?
— Та майже нічого, — я вже казав. Зробив криміналістичне дослідження. Але до того часу там уже встигли так наслідити… Ще я подзвонив у лабораторію, спитав, чи перевіряли руки Сверда на сліди пороху. Виявилося, що ні. І, на жаль…
— Що на жаль?
— Трупа вже не було. Віддали на кремацію. Нічого собі слідство…
— А про самого Сверда ти щось дізнався?