— Вважай, що подарунок.
— Від кого?
— Даймо, що від мене. А як точніше, то від Гюнвальда Ларсона й Ренна. Такі дотепні хлопці, що далі вже годі.
Кольберг поклав папку на стіл і сказав:
— На жаль, мені треба йти.
— Куди?
— В ЦПУ.
Це означало: в Центральне поліційне управління.
— Чого?
— Та все ті прокляті пограбування в банках.
— Для цього є спеціальна група.
— Спеціальній групі потрібне підсилення. В п'ятницю знов якийсь йолоп напросився на кулю.
— Так, я читав про це.
— І керівник групи відразу надумав підсилити групу.
— Тобою?
— Ні, — мовив Кольберг. — Власне, тобою, наскільки мені відомо. Але наказ прийшов у п'ятницю, я ще тоді порядкував тут і самостійно вирішив, що робити далі.
— Що?
— Пожаліти тебе й самому податися в ту божевільню.
— Дякую.
Вдячність його була щира. Працювати в спеціальній групі означало щодня стикатися з її керівником, щонайменше з двома його заступникам, різними завідувачами відділів та іншими чваньками на високому становищі, які нічого не розуміють у роботі. Кольберг узяв на себе це тяжке ярмо.
— Нема за що, — відповів Кольберг. — А натомість я даю тобі оце.
Він показав своїм товстим пальцем на рожеву папку.