Якобсон незворушно слухав їхню розмову.
— Так, так, — захоплено підтвердив Ульсон. — Нам треба порадитись, Якобсоне. Без сторонніх осіб.
Якобсон кивнув головою, скоряючись долі.
Якобсон був практичний чоловік. Навіщо дарма псувати собі нерви?
З Ульсоном він не був близько знайомий, але знав його становище й розумів, що змагатися нема сенсу, однаково його чекає невдача.
Лаштунки були скромні — гола кімната, письмовий стіл, два стільці і шафа з архівом. Навіть килима не було на підлозі.
Якобсон сидів за столом цілком спокійний.
Бульдозер натомість бігав по кімнаті, заклавши руки за спину й похиливши голову.
— Тільки одне важливе питання, суто технічне, — сказав він. — Маурітсон заарештований?
— Ще ні.
— Чудово, — втішився Бульдозер. — Знаменито. Отже, властиво, нема про що домовлятися.
— Може, й так.
— Якщо хочеш, то подзвони начальникові управління, або членові колегії, або заступникові…
Якобсон похитав головою. Він добре знав усю ту поліційну верхівку.
— Отже, домовились? — спитав Бульдозер. Якобсон нічого не відповів.
— І тобі не буде кривди, правда ж? Ти знаєш, хто він, і матимеш його на оці. В майбутньому.
— Що ж, я побалакаю з ним.
— Чудово.
Якобсон повернувся до Маурітсона, зміряв його поглядом і сказав:
— Ось що, Маурітсоне, я трохи подумав… Ти дістав торбу від невідомого чоловіка і мав передати її також невідомому. І таке часом буває. Довести, що ти кажеш неправду, буде важко. Отже, ми не будемо тебе арештовувати.
— Ясно, — сказав Маурітсон.
— Товар ми, звичайно, конфіскуємо. Але ж ти міг і не знати, що передаєш.