Він дивився на розрізаний сир, випатрану булку, конвертики з гашишем, капсули з амфетаміном і одного зі своїх помічників, який саме шматував ревінь.
Перед ним сидів Маурітсон, зовні спокійний, але насправді дуже стурбований. Як це могло статись? Так по-дурному вклепатися! Ніхто б навіть не повірив. Не допомогло й подвійне страхування. І якби тільки раз, ще можна було б зрозуміти. Але ж два місяці тому в нього вже були неприємності. Два рази поспіль! І справді вийде, Що він угадав тридцять номерів у спортивному тоталізаторі.
Він сказав уже все, що кажуть у таких випадках. Мовляв, ця злощасна торба не його. Її доручив йому на вокзалі якийсь незнайомець, і він мав передати торбу іншому незнайомцеві на Маріїнській площі. Звичайно, він здогадувався, що тут щось негаразд, але не міг устояти перед спокусою заробити сто крон, які обіцяв йому той незнайомий.
Якобсон вислухав його, не перебиваючи й не даючи ніяких коментарів. Але видно було, що він не повірив жодному його слову. Нарешті він сказав:
— Що ж, Гольме, як, я вже пояснив, тебе затримають. Ордер на ув'язнення буде підписаний завтра вранці. Можеш дзвонити по телефону з умовою, що це не заважатиме слідству й не заплутуватиме його.
— Невже це такий тяжкий злочин? — Покірно спитав Маурітсон.
— Як на чий погляд. Побачимо, що ми знайдемо па час обшуку твоєї квартири.
Маурітсон добре знав, що вони можуть знайти в його однокімнатній квартирі на Вікергатан: трохи поганеньких меблів і старого одягу. Тут йому не було чого боятися. Неминуче запитання, від чого решта ключів у кишені, також не вельми хвилювало його, бо він не мав наміру на нього відповідати. Отже, можливо, що його квартиру на Армфельтсгатан не споганять ні двоногі, ні чотириногі винюхувачі.
— Невже доведеться платити штраф? — спитав він ще покірніше.
— Е, ні, голубе, тут пахне в'язницею, — сказав Якобсон. — Ти вскочив у добру халепу. До речі, хочеш кави?
— Ні, дякую, я волів би чай, якщо вам не важко.
Маурітсон гарячково міркував.
Справді, він ускочив у халепу, й набагато гіршу, ніж думає Якобсон. Адже в нього взяли відбитки пальців, а це означає, що електронна машина миттю видасть картку на якій буде написано не Арне Ленарт Гольм, а щось зовсім інше. І почнеться тяганина.
Вони випили чаю і кави, з'їли півбатона, а тим часом помічник, мов досвідчений хірург, розтинав скальпелем огірок.
— Тут теж нічого нема, — сказав він.
Якобсон неквапом кивнув головою і, жуючи булку сказав:
— Зрозуміло. — Тоді глянув на Маурітсона й додав: — З тебе вистачить і того, що ми знайшли.
У голові в Маурітсона визрівала одна думка. Звичайно його повалено додолу, але це ще не нокаут. Треба звестися на ноги до того, як скінчать рахувати й скажуть «аут», це станеться тієї миті, коли на стіл Якобсонові покладуть довідку з картотеки. Тоді вже хоч з якого козиря ходи, нічого не вдієш.
Він поставив паперовий келишок, випростався і сказав — зовсім іншим голосом:
— Гаразд, я викладаю на стіл карти. Не буду більше викручуватись.
— Що ж, красно дякую, — незворушно мовив Якобсон.
— Моє прізвище не Гольм.