— Так, — врешті сказав другий поліцай. — Тут справді самі продукти, як і сказав Гольм, — булка, масло, сир, ревінь і кава. Все, як він сказав.
— Що ж, — підсумував його колега, — тоді питання вичерпане. Склади, Кеннете, продукти назад у торбу. — Вії трохи подумав, потім звернувся до Маурітсона: — Вийшло непорозуміння, пане Гольм. Але ж самі знаєте, така в нас робота. Нам прикро, що на вас упала підозра. Сподіваємось, ви не маєте до нас претензій?
— Певне, що не маю, — сказав Маурітсон. — Я розумію, що ви виконували свій обов'язок.
— До побачення, пане Гольм.
— До побачення, бувайте здорові.
Відчинилися двері, і зайшов ще один поліцай у сіро-блакитному комбінезоні. Він вів на ремінці вівчура, а і другій ніс пляшку лимонаду.
— Ну й спекота, — сказав він і шпурнув кашкета на лавку. — Сядь, Джеку.
Він відкоркував пляшку і приклався до неї губами. Тоді відірвав її від рота і знов гримнув:
— Сядь, Джеку!
Пес сів, але відразу знов схопився й почав обнюхувати торбу.
Маурітсон уже йшов до дверей.
— До побачення, пане Гольм, — сказав і собі Кеннет.
— До побачення, бувайте здорові, — відповів Маурітсон.
Пес уже засунув усю голову в торбу.
Маурітсон відчинив двері лівою рукою, а правою сягнув по торбу.
Пес загарчав.
— Хвилинку! — скомандував поліцай у комбінезоні.
Колеги вражено витріщились на нього. Маурітсон відштовхнув голову собаки і взяв торбу.
— Стійте! — наказав провідник собаки і поставив пляшку на лавку.
— Вибачте, що таке? — запитав Маурітсон.
— Цей пес намуштрований на наркотики, — сказав поліцай і поклав руку на кобуру.
Начальника відділу наркотиків звали Генрік Якобсон. Він працював тут майже десять років і ніколи не мав спокою. Хтось інший на його місці дістав би виразку шлунка, або порушення-моторних центрів, або дер би зубами завісу. Проте організм Генріка Якобсона все витримав, і тепер його важко було б чимось уразити.