— Я нічого не змішую, — ображено заперечив Мальмстрем. — Вже навіть подумати не можна.
— Чого ж, думай, — великодушно погодився Мурен. Він провів біноклем білий пароплав, що плив у напрямку затоки Стремен.
— Ти ба, та це ж Норшер, — сказав він. — І досі живий!
— Хто живий?
— Це тебе не цікавить. А ти про яких дівок думав?
— Про тих з Найробі. Гарячі кобили, еге? Я завжди казав, що негритоси — щось особливе.
— Негри, — поправив його Мурен. — А в цьому випадку — негритянки. Які ще негритоси?
Мальмстрем покропив дезодорантом під пахвами та в інших місцях.
— Не присікуйся, — сказав він.
— Крім того, нічого особливого в них немає. Якщо тобі так здалося, то, виходить, ти надто довго постив.
— Може, й так, — відповів Мальмстрем. — До речі, твоя була дуже волохата на лобку?
— Так, здається, дуже. І волосся шорстке, неприємне, мов щітка.
— А губи?
— Чорні, — відповів Мурен. — Ледь відвислі.
— Моя, пригадую, казала, що вона метреса. Чи мадреса. Я не помиляюсь?
— Тобто офіціантка. Твоя англійська мова, мабуть, була трохи рипуча. І вона вирішила, що ти машиніст.
— Може, принаймні була палка. А твоя?
— Операторка лічильної машини.
— Гм…
Мальмстрем витяг спідню білизну й шкарпетки, роздер поліетиленові пакети й почав одягатися.
— Так ти на труси прогайнуєш увесь свій маєток, — зауважив Мурен. — Дуже дивне захоплення, їй-богу.
— Авжеж, ціни страх як ростуть.