— Так. А втім, у машині сидів тільки один, коли я їх помітив.
— А другий?
— Другий стояв на тротуарі й тримав напоготові прочинені задні дверці. Великий, вищий за мене, й кремезний. Не гладкий, але міцної будови і на вигляд дужий. Десь мого віку, тобто між тридцятьма й тридцятьма п'ятьма роками, кучерявий, як той актор, Гарпо Маркс, тільки темніший, волосся попелясте. Штани чорні, вгорі тісні, а внизу ширші, сорочка з якоїсь темної блискучої матерії, на грудях розстебнута, і на шиї, здається мені, ланцюжок з якоюсь срібною цяцькою. Пика засмагла чи, може, взагалі червона. Коли та дівка, якщо то дівка, надбігла, він розчахнув дверці, щоб вона могла вскочити; тоді захряснув їх, сам сів спереду, і машина швидко рвонула з місця.
— У який бік? — спитав Рейн.
— Вона розвернулася на вулиці й помчала на Маріїнську площу.
— Ага, — сказав Ренн. — А той другий?
— Другий сидів за кермом, тому я його добре не розглядів. Але. він був молодший, мав десь років двадцять п'ять, хіба, може, трохи більше. І дуже худий та блідий. Біла теніска, а руки тоненькі, мов сірники. Волосся чорне, досить довге й на вигляд брудне. Якесь масне, злипле. Він також був у темних окулярах, і тепер я згадав, що на лівому зап'ястку в нього виднів широкий чорний ремінець годинника.
Шегрен відкинувся на спинку крісла зі склянкою в руках.
— Оце, здається, й усе, що я пам'ятаю, — сказав він. — А може, щось забув?
— Не знаю, — відповів Ренн. — Коли ще щось згадаєте, то повідомте нас. Ви найближчим часом будете вдома?
— На жаль, так, — сказав Шегрен. — Взагалі-то, в мене тепер відпустка, але нема грошей, щоб кудись поїхати. Буду толопкатися вдома.
Ренн допив своє пиво й підвівся.
— От і добре, — сказав він. — Може, нам ще потрібна буде ваша допомога.
Шегрен також підвівся, і вони спустилися вниз.
— Що, мені знов доведеться розповідати? — спитав він. — Чи не краще було б записати все на магнітофоні?
Він відчинив двері, і Ренн вийшов на ґанок.
— Ні, думаю, що ви швидше можете знадобитись нам, щоб упізнати тих типів, коли ми їх спіймаємо. Або ми запросимо вас проглянути деякі фотографії.
Вони потиснули один одному руку, і Ренн додав:
— Одне слово, побачимо. Може, й не доведеться більше турбувати вас. Дякую за пиво.
— Ну що ви. Коли треба, я радо допоможу вам. Поки Ренн ішов до машини, Стен Шегрен стояв на ґанку, й привітно махав йому рукою.
Коли не рахувати службових собак, то професійні борці зі злочинністю рідко бувають не такі, як усі люди. І навіть під час важливих і відповідальних завдань часто буває, що вони виявляють звичайні людські почуття. Наприклад, хвилюються й переживають, коли збираються переглядати найважливіші матеріали слідства.
Члени спецгрупи для боротьби а банковими грабіжниками не були винятком. І вони, і високі гості, яких ніхто не кликав, сиділи затамувавши подих. Світло в приміщенні було пригашене, і всі дивилися на чотирикутний екран, на якому ось-ось мали з'явитися кадри пограбування банку на Горнсгатан. Зараз вони на власні очі побачать збройний напад на банк, убивство й ту особу, яку невсипуща й вельми винахідлива вечірня преса встигла охрестити «смертельною секс-бомбою» і «русявою красунею в темних окулярах та з пістолетом». Такі епітети свідчили, що репортери, не маючи власної фантазії, черпали натхнення в інших авторів, які, своєю чергою, прикрашують те, про що пишуть, одне слово, бездумно граються словами.