— О ні! — запротестувала Елен. — Вони завжди мають дивитися в зоряне небо. Вони перші дотяглися до нього.
— Ні, — похитав головою академік. — Вони — люди Землі. Хай за звичаями батьківщини камінь накриє їх гробницю.
— Я була б сама собою, якби ридала зараз.
— Не стримуйтеся, Елен. Буде легше, — сказав Євген.
Елен заперечно похитала головою:
— Хай буде важче.
Джон Сміт приніс «особисті речі» загиблих, що виявилися в їх скафандрах: золоті самородки Тома Годвіна, скляні пробірки з темною рідиною й червонуватою масою і синю жіночу косинку.
Елен сказала:
— Я не знаю, чий цей тонкий шарф, але я заздрю тій жінці, навіть її горю…
— Візьміть, — простягнув їй косинку академік.
— Ні. Покладіть шарф із ним. А золоті самородки — разом з Томом. І ще ось це. — Елен простягнула червоний камінець.
— А це, — продовжувала Елен, беручи скляні пробірки, — це дозвольте мені взяти. Він дуже цінував ці відкриття.
— Ми продовжимо їх, — сказав Євген.
Елен ковзнула по ньому поглядом.
Дванадцятеро людей, усі, крім Елен та академіка, підняли величезну базальтову брилу. Це було можливо лише на Місяці.
Обережно несли вони, спотикаючись на нерівностях, важку кам’яну плиту й обережно опустили її на могилу.
Елен мужньо зняла кінокамерою мить, коли застиглі в холодному й мудрому спокої обличчя перших дослідників Місяця закрили надгробком.
Лише Євген бачив, яких зусиль вартувало Елен триматися.
— Я знаю, — сказала вона. — В один з наступних рейсів сюди прилетить скульптор. Він викарбує на цьому місячному камені їхні статуї. Саме так, як уявила я їх собі на острівці.
— Їм викарбують пам’ятник і на Землі, — сказав академік.
Елен відійшла убік.
Євген знав, що вона плаче.