— Ви так гадаєте, Томе?
Елен і Том Годвін знайшли щиток і принесли його до танкетки. Анікін уже усунув пошкодження в схемі, і танкетка тепер не була порожня.
— Як ся маєте, містере Громов? — привітав Євгена Годвін. — Ви знову тут, щоб довести непотрібність присутності людей на Місяці?
— Без вашої допомоги не рушуся, — зізнався Євген.
— Скажи про це матері, — попросив Петро Громов. — Скажи, що ми один без одного нікуди.
— Я вже сказав. Навіть сказав, що по-справжньому щасливий, коли… з вами.
Годвін відійшов до Елен, Петро проникливо подивився на брата.
— Щасливий? Порадив би тобі керувати своїм зображенням, пом’якшувати деякі бурхливі емоції…
— Немає в мене в грудях такої рукоятки! Це ти можеш вимикати почуття, мов електричну лампочку. Хоч на годину, хоч на рік.
Підійшов Анікін.
— Все ясно. На день роботи, не менше.
— Ми не можемо втрачати цілий день, — рішуче сказав Петро Громов. — До місячної ночі їх не так багато. Ми мусимо йти далі. Анікін залишиться ремонтувати танкетку.
— Як? — жахнулася Елен. — Йти без танкетки?
— Годвін понесе запасний балон кисню. Танкетка через добу наздожене нас.
— Вам мало зроблених відкриттів?
— Відкриття ще чекають нас.
— Ви ненаситні, командоре. Ви надто сильні, важко йти з вами поряд.
— Я понесу вас на плечі й навіть не відчую.
— Я не люблю, коли мене не відчувають, — пожартувала Елен. — Я не відстану.
Том Годвін погодився неохоче. Командор посадив Елен до себе на плече. Годвін підняв кисневий балон.
Елен часто озиралася назад. Який близький, виявляється, на Місяці обрій, як скоро сховалася за його опуклістю танкетка з фігуркою Анікіна.
— Можливість життя на Місяці допускали багато вчених, — говорив Петро Громов. — Навіть із Землі на місячному диску поблизу деяких тріщин помічалася зміна кольору поверхні. Життя дивовижно чіпке. Воно існує в найнеймовірніших умовах: у стратосфері й у глибині океану, в Антарктиді і в землі без доступу кисню. Я зібрав місячну цвіль у пробірку.