Том Годвін хотів було попрощатися з Елен, але Громов люто поглянув на нього, і він відступив. Анікін поводився так, немов нічого особливого не відбувається.
Вниз по канату ковзнули, тісно обнявшись, дві фігурки. Скафандри здавалися сліпучими на тлі чорноти провалу.
Елен не хотіла дивитися вниз, але вона не пробачила б собі, якби не поглянула.
У безодні густіла неймовірна чорнота, мов у космічному небі, навіть ще темніша, тому що не було зірок. Утім, якщо не зірки, то що ж світилося там, у глибині? Чи це химерії запаморочення?
Ні! В Елен не паморочилася голова. Вона упивалася вільним польотом, не відчувала власної ваги, не помічала мотузка, що підтримував її. Поряд був дужий чоловік, для якого вона була легша від пушинки, який примушував її літати. І вона летіла! Це було найгостріше, найнеможливіше відчуття… Ні! Насолода! Яка буває уві сні, коли одного зусилля волі досить, щоб відірватися від землі, злинути над світом, ширяти, торжествуючи!
Рух почав сповільнюватися, політ припинився. Громов уперся ногами в камені й допоміг Елен встати. Він легко підняв її однією лівою рукою.
— Ми літали, — кволо сказала вона.
Громов вкляк на коліна, знімаючи з каміння дивний червонуватий наліт.
— Життя! Чуєте, Оленко, це життя!
Він розтирав на рукавичці щось, подібне до цвілі.
— Життя? — здивувалася Елен. — А це? — І вона вказала на гусеницю, що безпорадно розстелилася на каміняччі.
Петро Громов випростався. Лише зараз він зрозумів, яка страшна аварія сталася з танкеткою при ударі. Очі його тривожно звузилися, але на губах ще трималася торжествуюча посмішка вченого, що відкрив життя на Місяці.
Перші люди на Місяці мовчки стояли над розбитою машиною. Півсфера зробилася молочно-білою. Зображення на ній не було. Танкетка здавалася порожньою.
Анікін і Петро Громов визначили пошкодження. Порвалася гусениця, луснув підтримуючий ролик. Були обриви в радіосхемі телевізійного пристрою. Потрібно було відновити й живлення акумуляторів від сонячних батарей. Частина напівпровідникових елементів мала знаходитися на сонці, а частина в тіні. Перепад температур понад сто градусів забезпечував велику потужність. Від удару щиток, що створював тінь, відлетів і загубився.
Елен усе далі віддалялася від танкетки, намагаючись розшукати щиток.
Вона ходила по червоних плямах «місячного лісу». Місячний ліс, як назвала його Елен, виглядав іржею на каменях. Роздивитися цю цвіль можна було лише в мікроскоп. Можливо, це крихітні грибки?
Танкетка вже не рушить, експедиція залишиться тут. Це й на краще, чи варто відходити від «копальні нареченої». Хай уже краще сюди прилетить велика ракета із Землі. Можна більше вивезти самородків. Нема лиха без добра.
Все це Годвін сказав Елен, наздогнавши її.
— Боюся, що ви, Томе, кепсько знаєте командора, — задумливо відповіла вона. — Він знайшов тут місячний ліс і місячний вітер. Знайде й вулкани.
— Вулкани ще туди-сюди. Але вітер?
— А що ви думаєте? Чому рівнина біля тріщини гладка, глянсувата й без пороху? Крізь тріщину з глибин планети вириваються вуглекислі гази. Вони живлять цю жалюгідну рослинність, і вони ж, розтікаючись по рівнині моря, змітали з неї порох.
— У вас це здорово виходить, Ель. Ви чудова учениця.