Через п’ять хвилин у півсфері танкетки поряд з Євгеном з’явилася голова Наталі. Мокре волосся звисало на плечі пасмами, на стурбованому обличчі виднілися краплі дощу. Вона важко дихала.
Євген узяв у неї перфоровану картку.
— Ну як? — запитав Петро Сергійович.
Євген подивився відсутнім поглядом на брата, відтак обернувся до гірського схилу, немов оцінюючи його.
— Можливо, з нього вдасться розбігтися. Швидкість потрібна не нижче ста сорока трьох кілометрів на годину. Кут зльоту 45 градусів.
— Як у старих гаубиць, — відзначив Анікін.
— Так і думав, насипатимемо трамплін, — вирішив Петро Громов. — А удар? — і він подивився на Наталю.
Вона зніяковіла.
— Здрастуйте, Петре Сергійовичу. Даруйте, я геть змокла. Математична машина зараз наново перевіряє всі вузли на удар. Але я вже сказала Жені. Треба стрибати.
— Спасибі, Наталю, — сказав Петро Громов і скомандував: — За роботу, друзі!
Наталя довго спостерігала крізь прочинені двері макету танкетки, як люди на Місяці піднімали величезні камені й зводили трамплін, схожий на сніжну гірку для дітей.
Танкетка притягла в залізних руках брилу каменю, що не поступалася постаменту пам’ятника Петру в Ленінграді. Її поклали на самому краю провалля.
Трамплін був готовий.
Сполотніла Елен спостерігала, як танкетка, приміряючись, ледь в’їхала на насипану круту кам’яну гірку. Трамплін обривався на краю тріщини. Елен із сумнівом вимірювала очима відстань до протилежного краю.
Важко було повірити, що машина долетить до нього.
Петро Громов угадав її думки. Він сказав:
— На Землі лава вулканів, викинута з кратера, відразу ж стікає по схилах. На Місяці тяжіння менше і лава пролітала над поверхнею десятки кілометрів, утворюючи кільцеві хребти цирків.
— Ну, це ще не доведено! — запротестував Анікін.
— Зараз переконаєшся. — Євген із танкеткою уподібнився кам’яній брилі, що вилітає з жерла вулкана.
Танкетка заповзла високо на гірський схил і завмерла там, немов не наважуючись кинутися вниз.
У шоломофонах чулися шерехи, схожі на шум дощу. Вони доносилися з Землі, з лабораторії далекокерування, в якій було відчинене вікно.
Але танкетка рушила, помчала, підстрибуючи на камінні, кренячись то в один, то в другий бік. Біг її все прискорювався, вона вже пролітала по десятку метрів над каміняччям, знову торкалася його й знов злітала, ладна зовсім відірватися від поверхні. Потрібно було володіти феноменально швидкою реакцією й точною інтуїцією, щоб розрахувати на три секунди раніше поштовхи й повороти танкетки. Адже Євген бачив усе із запізненням на півтори секунди, і стільки ж витрачалося на те, щоб його команда досягла апаратів танкетки.